Одним із самих могутніх і дійових стимулів до праці, розвитку і підвищення ефективності підприємств агробізнесу є почуття господаря. Воно у вищій мірі характерне для всіх підприємців незалежно від соціально-економічного типу господарства і формується цілим рядом об'єктивних і суб'єктивних факторів.

Перш за все, мабуть, слід більш точно визначити, який зміст втілюється в поняття "господар". Напевне, таким можна вважати лише того, хто фактично володіє засобами виробництва, розпоряджається виробничим процесом, вільно користується цими засобами і результатами своєї праці. У зв'язку з цим необхідно підкреслити, що власник і господар – це далеко не одне і те ж. В цілому ряді випадків власник з тих або інших причин на певний час передає права володіння, розпорядження і користування своїм майном іншій особі за відповідну винагороду. Саме на цій основі виникає цілий соціальний прошарок підприємців – орендарів, які володіють всіма необхідними якостями господаря, хоч і не виступають власниками, наприклад, ферми.

У США, наприклад, більшість сімейних і спільних ферм є власністю одного або декількох осіб. В той же час є чимало фермерів-орендарів, які працюють одноосібно або із залученням найманої робочої сили. Крім того, близько мільйона сімейних і спільних ферм у доповнення до своєї землі орендували її в значних розмірах [10].

Більшість фермерів, оскільки вони є власниками, в принципі можуть продати ферму, здати її в оренду, закласти її повністю або частково для одержання кредитів, які використовуються на розширене відтворення. Вони можуть також об'єднати своє господарство з іншими, створити спільну ферму або сільськогосподарську кооперацію.

Сучасне фермерське господарство вимагає великих витрат основного і оборотного капіталу. В кінці 90-х років все рухоме і нерухоме майно фермерів США і їх фінансові активи склали 1189,3 млрд. дол. (у поточних цінах), або по 518,9 тис. у середньому на одне господарство. Навіть вартість землі, приміщень, машин і обладнання складала у середньому 188,7 тис., на середніх фермах (реалізація від 40 до 100 дол.) – 528,7 тис., на великих – 1346 тис. дол. Природно, більшість фермерів почувають себе цілком багатими людьми.

З іншого боку, як уже відмічалося вище, у 1996 р. 265 тис. фермерів-орендарів орендували 47,3 млн. га сільськогосподарських угідь – близько 14,8% від всієї фермерської землі. У більшості випадків вони орендували також будівлі і споруди, житло, а інколи і сільськогосподарську техніку. Крім того, повні і часткові господарі, до яких відносяться сімейні, спільні ферми і корпорації, брали в оренду в інших власників ще близько 120 млн. га землі. Нарешті, фермери постійно беруть у банках, страхових компаніях та інших фінансових інститутах великі суми довгострокових і короткострокових кредитів під заставу землі й іншого майна. В результаті більш ніж 20% їх засобів фактично їм не належать, вони виступають як би орендарями у кредитних закладах, а роль орендної плати виконують проценти за кредит [10].

Таким чином, у загальному підсумку близько 50% землі і значна кількість інших основних засобів фактично фермерам США не належить.

Отже, головне – не власність, а наявність реальних повноважень на самостійне ведення господарства на умовах повної самоокупності і самофінансування.

Слід все таки зробити декілька застережень. Близько 1 млн. фермерів США отримують основний доход від роботи за межами своєї ферми. Тому збитки від ферми вони можуть компенсувати за рахунок інших заробітків, що здебільшого і відбувається в реальному житті, так як дрібні і найдрібніші ферми, як правило, менш ефективні, і витрати виробництва на них можуть бути вищі, ніж виручка від реалізації. З іншого боку, великі сільськогосподарські підприємства, які належать агропромисловим компаніям, також завжди можуть розраховувати на фінансову підтримку своїх засновників. Тимчасові збитки для них – не проблема. Решта 1200 тис. фермерських господарств різних категорій повністю працює на принципах самофінансування і несуть весь ризик за ведення господарства.

У випадку ефективного ведення господарства, одержання достатнього доходу підприємець-фермер і його сім'я будуть процвітати. В протилежному випадку він сам несе всю відповідальність, може частково лишитися свого господарства або повністю розоритися.

Сільське господарство відрізняється високим ступенем ризику, консерватизмом самих селян до впровадження всього нового, до будь-яких перемін в їх житті. Швидко змінюється технологія і організація виробництва. Техніка безперервно вдосконалюється і постійно дорожчає. Застосування мінеральних добрив і засобів захисту рослин приводить до забруднення навколишнього середовища. У фермера, як і в будь-якого сільськогосподарського підприємця, немає стабільного і гарантованого ринку збуту, останній до того ж залежить не тільки від внутрішніх, але і міжнародних факторів, так як значна частина фермерської продукції повинна експортуватися.

В той же час підприємець, приймаючи на себе майже весь ризик ведення господарства, наділений практично необмеженими правами. Він самостійно вибирає напрямок діяльності свого господарства, вирішуючи питання про внутрігосподарську спеціалізацію, виходячи із наявних виробничих ресурсів і наявної робочої сили. Враховуючи кон'юнктуру ринку і у відповідності до укладених угод він складає перспективні і поточні плани по обсягу продаж тієї чи іншої продукції. Він сам забезпечує збут по різних каналах (відкритий ринок, контракти із вертикальними інтегрованими фірмами, збутова кооперація) [10].

Сьогодні вирішальною проблемою, від якої залежить ефективність підприємницької діяльності всіх структур агробізнесу, залишається налагодження системи їх постачання сільськогосподарською технікою, паливно-мастильними та іншими матеріальними ресурсами.

За кордоном, наприклад, головною зв'язуючою ланкою між промисловими компаніями і фермерами є підприємства-дилери. В основному це сімейні ферми, які за ліцензією якої-небудь великої компанії організують реалізацію вироблених нею машин та