Згідно із теорією фінансів податки сплачують державі в основному під-приємства приватної та колективної форми власності, фізичні особи (відносини власності за вертикаллю "держава" – "всі інші форми влади та господарювання"), на відміну від державних та комунальних підприємств, платежі яких, за теорією, втрачають примусовий характер через представництво ними інтересів держави (відносини за горизонталлю "держава" – "державні підприємства").

Як стверджують С.І. Юрій, В.І. Стоян та М.Й. Мац, поняття "плата" передбачає відповідь на запитання "за що?" і певну еквівалентність взаємовідносин між державою та платниками. Такі відносини можуть виникати лише в тих випадках, коли держава є власником ресурсів, які надаються у користування. Розмір плати залежить від обсягів ресурсів, які використовуються, а надходження плати державі визначаються державною власністю на дані ресурси. Якщо держава втрачає право власника, то вона втрачає також ці доходи. Поняття "податки" передбачає відповідь на запитання "для чого?" і визначає плату суспільства державі за виконання нею певних функцій, як, наприклад, відрахування частини ВВП на суспільні цілі та потреби [24, 154].

Правильно визначаючи запитання, на яке відповідає поняття "плата", дослідники невірно вказують на запитання, на яке відповідає поняття "податок". Відповідне питання повинно бути "за володіння чим?" або "при отриманні чого?", наприклад: земельний податок – за володіння землею; майновий – за володіння майном; податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин та механізмів – за володіння транспортним засобом; податок на доходи фізичних осіб – при отриманні у володіння доходу; податок на прибуток підприємств – при отриманні у володіння прибутку і т.д.

Згідно з цими теоретичними положеннями, податки повинні сплачувати ті особи, що не належать до державних чи казенних структур, тобто є суб'єктами, які господарюють у режимі колективної чи приватної форми власності на засоби та предмети виробництва. Платежі повинні сплачувати ті особи, які не володіють землею, а користуються нею з дозволу головного власника – держави, це підприємства державної форми власності та ті особи, які тимчасово користуються землями – орендарі.

3.3. Встановлення розмежування між поняттями "плата за землю" та "земельний податок". Визначення об'єкта і суб'єкта оподаткування

На основі вищенаведеного логічного розподілу ми можемо вказувати на те, що плата за землю (плата за користування землею) сплачується в межах однієї форми власності за користування нею. Земельний податок сплачується на користь держави за наявності такого об'єкту в осіб інших, недержавних форм власності, але не за користування землею, а як частка підтримки держави на основі податкоспроможності платника. Земля виступає в земельному податку як об'єкт, що приносить її власнику рентний доход, який і підлягає оподаткуванню залежно від розміру земель та їхньої грошової оцінки [9].

Той, хто користується землею і вносить за це плату, може сказати: "при користуванні державною землею сплачую плату". Власник землі може сказати: "володінню чинником виробництва – землею (є податкоспроможним) і тому часткою доходу з нього підтримую державу через земельний податок".

Наведеним теоретичним конструкціям відповідала побудова земельного податку за радянські часи. Замість сільськогосподарського та земельного податків вводився єдиний земельний податок. Сільськогосподарський податок сплачували громадяни, що мешкали в сільській місцевості і мали в особистому користуванні земельні ділянки. Ставки податку встановлювалися з однієї сотої гектару і диференціювалися за зонами залежно від родючості ґрунту та природно-кліматичних умов. Земельний податок сплачували громадяни, що мешкали в міській місцевості. Ставки податку встановлювалися з 1 м2 і диференціювалися за класами поселень [11, 191].

У книзі І.І. Янжула ми зустрічаємось із розглядом об'єкту поземельного податку як бази оподаткування. За його зауваженням, за загальним правилом для всіх податків, поземельний податок повинен припадати на чистий доход за землю [9].

На думку Д. Рікардо та багатьох інших економістів, поземельним чистим доходом має вважатися поземельна рента, яка, як результат монополізованих природніх сил природи, надходить землевласнику. Саме чиста поземельна рента повинна слугувати об'єктом поземельного податку (базою оподаткування поземельним податком) [9].

За словами В.Г. Вацуро, "поземельний податок має своїм об'єктом і основний поземельний доход. Не слід думати, що поземельний доход в цьому випадку обмежений мірою ренти. Теоретично можна мислити, так і було б навіть раціонально, якби існував окремий поземельно-промисловий податок, але фактично поземельний податок і в найдосконалішій його формі припадав би і на доход від капіталу, тісно пов'язаного із землею. Звичайний же поземельний податок, розповсюджуючись на всі землі, а не лише на рентні, тяжіє, в кращому випадку, на всій масі середнього доходу від землі та капіталу, за відрахуванням поточних середніх витрат виробництва" [9].

Згідно з сучасного фінансового права об'єкт оподаткування вказує на обставини, за яких у суб'єкта виникає обов'язок сплатити податок – при отриманні ним певного доходу або володінні майном [14, 100].

Дослідник В. Хохуляк, намагаючись встановити об'єкт земельного податку, наводить два підходи, що сформувалися в сучасній фінансово-правовій науці до визначення об'єкта земельного податку. Представники першого підходу визначають об'єктом земельні ділянки різного призначення, складу, якості та місцезнаходження [23].

Як зазначають О. Грачова та Е. Соколова, об'єктом земельного податку є земля [12, 87], а на думку Д. Черника, – земельні ділянки, надані юридичним особам