Слід усвідомити, що українське сільське господарство дуже неоднорідне. На успішність реформ впливають грунтово-кліматичні й соціально-економічні умови регіонів, розміри сіл та їхня віддаленість від міст, історичні особливості сформованої психології населення, а також ряд інших чинників. Тому немає і бути «єдино вірного» шляху реформування, прийнятного для всієї території держави. У кожному конкретному випадку вирішення необхідно шукати, виходячи з усього комплексу умов.

І останній висновок. Ми маємо справу з глибокою системною кризою, яка охопила всю країну, її політичну систему, промисловість, сферу послуг, соціальну сферу, а не тільки сільське господарство. І з усією кризою треба боротися. Тому істотних успіхів у реформуванні сільського господарства не можна досягти шляхом «аграрної реформи», що здійснюється (а отже, так її розуміють самі реформатори) як обмежений комплекс заходів, спрямованих головним чином на зміну характеру власності на землю і засоби виробництва.

Потрібен тривалий еволюційний процес трансформації всього суспільства.

3. Необхідність реформування сільського господарства в Україні з урахуванням світового досвіду розвинутих країн.

Питання реформи сільського господарства є дуже актуальним на даний час в Україні. Звичайно можна орієнтуватися на сільське господарство таких розвинутих країн як США, Голландія, Німеччина та інші. Проте надто різні умови господарювання, різниця в менталітеті населення, політичних умов здійснення реформ спричиняють те, що застосування методів реформ цих країн представляють для України більше теоретичний ніж практичний інтерес. В силу причин, викладених у розділі 2 ті моделі, які працюють в США, Англії чи Голландії можуть бути взірцем для українського сільського господарства, але запровадження їх в Україні просто неможливе. Тому є цікавим вивчення досвіду реформування земельних відносин східноєвропейських країн, більшість яких по рівню розвитку сільського господарства уже обігнали Україну. Ці країни, хоч і мали певні переваги перед Україною на старті реформ, все ж ближчі нам ніж так звані розвинуті країни.

Реформа сільського господарства - це сукупність правових, економічних, технічних та організаційних заходів, які забезпечують перехід до нового земельного устрою, що відповідає характеру ринкових відносин держави. Принциповим положенням реформи є утвердження багатоукладної економіки, рівноправності всіх форм господарювання на землі та свобода їх вибору селянами.

Головна мета сільськогосподарської реформи - відродити господаря землі, ліквідувати знеособлення, покінчити з продовольчою кризою на основі особистої економічної зацікавленості виробника, забезпечити населення продуктами харчування, а галузі харчової і легкої промисловості - сировиною, впровадити більш ефективні системи ведення господарства.

Комплекс радикальних аграрних перетворень в східноєвропейських країнах можна охарактеризувати як впровадження в життя певної приватизаційної моделі. Її відзначають такі риси:

- орієнтація на множинність форм власності і господарювання;

- послідовне проведення аграрної реформи із забезпеченням свободи вибору форми

власності, включаючи і право приватної власності на землю;

- реорганізація великих державних сільськогосподарських підприємств з метою пристосування їх структури до ринкових умов;

- новий підхід до кооперативної власності (поряд з існуючими утворюються кооперативи нового типу, об’єднуються приватні господарства);

- розвиток акціонування та паювання;

- здійснення приватизації значного кола підприємств у переробних галузях АПК;

- реальна допомога держави та державна підтримка аграрних перетворень, становлення нових форм господарювання на селі.

Необхідність трансформування сільського господарства посткомуністичних країн викликана, насамперед, економічними та політичними чинниками. В усіх цих країнах великі держгоспи і виробничі кооперативи в існуючій організаційно-економічній формі не спроможні ефективно функціонувати в ринковій економіці. Саме тому колись привілейований соціалістичний аграрний сектор має бути якнайшвидше трансформований у приватний.

Хоча в різних країнах стартові умови для здійснення перетворень у сільському господарстві були дещо неоднаковими, все ж з початку цих перетворень аграрна політика фокусувалася, насамперед, навколо перебудови структури власності. Загальновизнаним було, що без виникнення прошарку реальних хазяїв ефективний розвиток сільського господарства неможливий, що без такого прошарку ні державні, ні кооперативні господарства не здатні забезпечити необхідне зростання обсягів сільськогосподарського виробництва.

Реституція власності виявила, що більшість колишніх власників землі чи їх спадкоємців нині не бажають мати справи з сільськогосподарським виробництвом. Так, в Угорщині, згідно з законом про компенсацію з`явилося 1,5 млн. землевласників із середньою площею землі 2-4 га. Переважна більшість з них не бажає вести сільське господарство. В Литві, де дозволено грошову компенсацію, найбільше претендентів на власність вимагають вартісного відшкодування (за 1 га землі відшкодовується 150-425 доларів США). В Естонії, через невигідність сільськогосподарського виробництва 25-30 % реституційної землі не вимагається колишніми власниками.

В тих країнах, де внаслідок приватизації утворилось багато дрібних землевласників, актуальною проблемою є укрупнення землекористування. Тож реформування великих господарств сприймалось лише як приватизація землі та майна, а не як створення нових господарських одиниць. Відсутність довготривалих програм розвитку сільського господарства є одним з найвагоміших недоліків у реструктуризації аграрного сектору.

Збільшення розмірів господарств суб'єктів сільськогосподарської діяльності здійснюється досить складно. Проблема кооперації фермерів не набуває масового поширення. Виробнича кооперація після реструктуризації великих господарств передбачає використання матеріально-технічної бази колишніх колгоспів. Але виробничі потужності великих підприємств не відповідають вимогам приватних ферм (особливо в тваринництві). В системі великих господарств неможливо, щоб фермери після переробки реалізовували лише свою продукцію, чого вони бажають, адже продукція від різних ферм є різної якості [15].

Великими втратами супроводжувався процес розподілу нерухомого майна, техніки і тварин у Болгарії, Румунії, Албанії, де значна частина майна, яке не могло бути поділено, було зруйновано і розкрадено, а велика техніка не знайшла раціонального використання 17].

Отже, як свідчить досвід, за умови широкого створення