2. Страхування життя та інвестиційна складова. Страховою компанією обумовлюються два терміни: для страхування життя та для інвестицій. Власник страхового полісу має в цьому випадку страховий поліс, в якому обумовлюються умови страхування життя та умови інвестування коштів (термін інвестицій і процентна ставка за інвестиціями). При занадто високій ставці інвестування у страховій компанії можуть виникати проблеми з виплатою доходу власнику поліса. Тому страховою компанією обов'язково узгоджуються умови залучення коштів страхувальників та умови їх інвестування в активи страхової компанії.

3. Рентне страхування полягає у виплаті власнику поліса протягом визначеного періоду часу регулярних платежів (анюїтету) і орієнтовано переважно на пенсійні програми. В цьому випадку страхова компанія приймає значний за обсягом одноразовий внесок або серію внесків і зобов'язується здійснювати власнику поліса починаючи з деякого моменту часу і до настання смерті періодичні виплати. Власниками таких полісів виступають не тільки фізичні особи, а й пенсійні фонди, які у такий спосіб зменшують ризики, пов'язані зі сплатою періодичних пенсійних виплат своїм учасникам.

4. Інвестиційне орієнтовані програми полягають в інвестуванні коштів клієнта страхової компанії на визначених умовах під визначений процент. За одноразову премію страхова компанія бере на себе зобов'язання сплачувати обумовлену процентну ставку протягом періоду інвестування, а всю суму повернути по закінченні періоду інвестування. Термін інвестицій становить 1—20 років. Дохід, що сплачується страховою компанією, вищий від ставки доходу за державними цінними паперами і залежить від її кредитного рейтингу. Чим вищий кредитний рейтинг компанії, тим нижча ставка доходу.

Інвестиції в страхові компанії користуються попитом на ринку лише у випадку, коли вони конкурентоспроможні з інвестиціями в інші фінансові інститути. На відміну від банківських депозитів інвестиції страхових компаній гарантуються самими компаніями.

Компанії із захисного страхування страхують людей від широкого кола випадків і організуються у вигляді акціонерних товариств та взаємних компаній.

Такі компанії випадків мають більш короткострокові зобов'язання, ніж компанії зі страхування життя, оскільки розмір майнових втрат їх клієнтів мало визначений як у часі, так і за величиною. Величина і час виплати відшкодувань у компаніях із захисного страхування більш невизначені, ніж у компаніях зі страхування життя. Ця невизначеність дуже впливає на інвестиційну політику таких компаній і примушує останні вкладати частину коштів у більш ліквідні активи: державні цінні папери, муніципальні облігації тощо. Близько половини активів таких компаній — це вкладення в державні цінні папери.

Страхові компанії, як і пенсійні фонди, залучають кошти на стабільній періодичній основі, що дає змогу вкладати їх на більш довгостроковій основі, не докладаючи значних зусиль для підтримки ліквідності. Крім того, вони можуть з достатньою точністю прогнозувати суми виплат при настанні страхових випадків. Як наслідок, страхові компанії вкладають кошти в акції, облігації та заставні. Оскільки для компаній із захисного страхування існує більша невизначеність щодо втрати коштів, їм треба мати більшу частину активів у ліквідній формі, що спонукає їх до придбання більшої частки ліквідних цінних паперів.

Великі страхові компанії часто об'єднують у собі компанії зі страхування життя та компанії із захисного страхування або мають відповідні дочірні компанії.

Для того щоб відокремити звичайний страховий ризик від надмірного та зменшити несприятливий вибір, страхові компанії використовують ефективні методики збору та аналізу інформації. Компанія може відмовити потенційному клієнту в страховому полісі, якщо цьому клієнту буде відповідати високий рівень страхового ризику, або, іншими словами, висока ймовірність виплати страхового відшкодування. Одним із базових принципів страхового менеджменту є встановлення страхового внеску на основі ризику, який потенційний клієнт може перекласти на страхову компанію. Страхова компанія повинна проводити добір таких потенційних клієнтів, які б не могли завдати значних збитків страховій компанії, а також встановлювати суми страхових внесків з урахуванням ступеня ризику потенційних клієнтів.

Одним із принципів страхового менеджменту є застосування обмежень для зниження рівня ризику. Такі обмеження протидіють участі власника страхового поліса в ризиковій діяльності, яка зробить виплату страхового відшкодування більш ймовірною. Обмежувальні умови можуть, наприклад, вимагати від застрахованого певної поведінки, яка зменшить ймовірність виплати страхового відшкодування.

Обмеження страхової суми — прийом страхового менеджменту, що полягає у встановленні такої максимальної суми страхового відшкодування, яка не спонукала б застрахованого до провокування страхового випадку. Чим більша страхова сума, тим більшу вигоду може отримати застрахований чи його близькі від настання страхового випадку. Тому страхові компанії прагнуть встановлювати таку суму відшкодування, яка б у застрахованої особи не викликала бажання тим чи іншим способом підвищити ймовірність настання страхового випадку, щоб загальна вигода застрахованого була вищою в разі ненастання страхового випадку, ніж його настання.

З такою самою метою використовують і такий інструмент страхового менеджменту, як вирахування. Вирахуванням (франшизою) називають фіксовану суму, що віднімається від суми збитків при виплаті страхового відшкодування застрахованій особі, тобто частину збитків, яка не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування. Можливі вирахування з суми страхового відшкодування примушують застраховану особу поводитись відповідно, тобто не провокувати настання страхового випадку, оскільки воно буде пов'язане не лише з виплатою страхового відшкодування, а й з втратою певної суми коштів самою застрахованою особою.

До аналогічної поведінки застрахованого та