1. З 1991 року митним комітетом пройдено великий шлях: збільшено кількість митниць, облаштовано пункти пропуску через митний кордон України, поліпшено технічну базу і т.ін. Збільшення кількості суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, підвищення їхньої активності на зовнішньому ринку в умовах стабілізації ринкової економіки призвело до необхідності удосконалення структури митної системи. Це стало можливим з виходом Указу Президента від 29 листопада 1996 року за №1145/96 “Про Державну митну службу України”, на виконання якого у митній системі України проведено ряд організаційних заходів щодо реформування митних органів. У процесі перебудови митної системи було принципово змінено схему управління митними органами, зменшено кількість митниць, ліквідовано територіальні митні управління. Натомість було створено регіональні митниці, що поєднали в собі функції оперативних і координуючих органів у регіоні.

Сучасна структура митної служби України включає центральний апарат, що здійснює загальне керівництво, 10 регіональних митниць, 46 митниць, 187 митних постів, 12 спеціалізованих митних установ та організацій. Загальну структуру митної системи України представлено на схемі 1.

Сьогодні митні органи України представлено на схемі 1.

Сьогодні митні органи України забезпечують контроль на 74 автомобільних, 36 авіаційних, 40 морьских та річкових, 4 поромних пропускних пунктах, через які щоденно перетинають кордон 160-180 тисяч громадян та близько 40 тисяч одиниць різних видів транспортних засобів.

23 березня 1998 року Президент України видав Указ за №216/98 “Про внесення змін і доповнень до Указу Президента України від 29.11.96 р. за №1145/96”, що має велике значення для Державної митної служби України, оскільки сприяє зміцненню системи митних органів, удосконаленню процедур митного контролю, посиленню боротьби з контрабандою, незаконним переміщенням наркотиків та іншими правопорушеннями.

Митна система України – це ефективний інструмент економічної політики держави, метою якої є захист інтересів України та її громадян.

2. До аналізу нетарифних методів регулювання можна підходити з різних позицій.

а) За визначенням основних методів нетарифного регулювання:

Нетарифні методи

Кількісні обмеження | Приховані методи

квотування (контингування)

ліцензування

“добровільне” обмеження експорту; | технічні бар’єри;

політика державних закупівель.

Кількісні обмеження – адміністративна форма нетарифного державного регулювання торговельного обороту, що визначає кількість і номенклатуру товарів, дозволених до експорту або імпорту.

Вони можуть застосовуватися за рішенням уряду однієї країни або на основі міжнародних угод, що координують торгівлю певними групами товарів.

Кількісні обмеження є формою державного регулювання умов виходу підприємств на зовнішній ринок. Застосування даних методів призводить до підвищення ціни імпортних (експортних) товарів, що у свою чергу зменшує обсяги їхнього імпорту (експорту).

Квота – кількісний нетарифний засобі обмеження експорту або імпорту товару певною кількістю або сумою на певний проміжок часу.

Квоти експортні вводяться або відповідно до міжнародних стабілізаційних угод, що встановлюють частку кожної країни в спільному експорті певного товару, або урядом окремої держави для обмеження вивозу товарів, дефіцитних на національному ринку.

Квоти імпортні вводяться національним урядом для захисту місцевих товаровиробників, досягнення збалансованості торговельного балансу, регулювання попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, а також як відповідь на дискримінаційну торговельну політику інших держав.

Ліцензування – регулювання зовнішньоекономічної діяльності через дозвільних пакет документів, що видається державними органами на право експорту або імпорту товару у визначених кількостях на певний проміжок часу.

Добровільне обмеження експорту – кількісне обмеження, що ґрунтується на зобов’язанні одного з партнерів обмежити (не розширювати) обсяг експорту, взятому на себе в рамках офіційної міждержавної угоди про встановлення квот на експорт товару.

Добровільне обмеження експорту, як правило, вводиться урядом країни під політичним тиском іншої більш впливової країни (групи країн), що імпортує свою продукцію, аби уникнути однобічних обмежувальних заходів даної країни (групи країн) на імпорт у разі відмови “добровільно” обмежити експорт.

Технічні бар’єри – вимога дотримання національних стандартів, одержання сертифікатів якості на імпортну продукцію, специфічного маркування та пакування товарів, дотримання санітарно-гігієнічних норм та інші вимоги, встановлені законодавством країни.

б) За класифікацію основних дозвільних документів.

Класифікацію основних дозвільних документів, необхідних для проведення митного оформлення вантажів, запропоновано на схемі 2.

Зазначені на схемі державні органи видають дозвільні документи на підставі законодавчих і підзаконних актів, що мають на меті запровадження певного виду контролю із урахуванням цілей і задач відповідного органу.

в) За тематикою дозвільних документів.

За тематикою дозвільних документів можна виділити такі напрямки: ліцензування, облік-реєстрація зовнішньоекономічних контрактів, сертифікація імпортованої продукції та інші. Основні напрямки визначено на схемі 3.

Таким чином, для здійснення зовнішньоекономічної операції суб’єктові зовнішньоекономічної діяльності слід насамперед пройти процедуру отримання дозвільних документів від певних державних органів, висновки яких є підставою для одержання права на здійснення експорту (імпорту), наприклад: ліцензії, картки реєстрації-обліку контакту тощо.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності на території України введене відповідними законодавчими актами.

Систему державного контролю побудовано таким чином, що дозвільні документи, видані на вантажі, що перетинають митний кордон України, мають надаватися на момент митного оформлення і є водночас підставою для його завершення.

Відповідно до ст. 18 Закону України від 16.04.91 р. за №959-ХІІ “Про зовнішньоекономічну діяльність”, на територію України дозволено імпорт тих товарів, які за своїми технічними, фармакологічними, санітарними, фітосанітарними, ветеринарними та екологічними характеристиками не порушуються мінімальних умов відповідьних стандартів та вимог, що діють на території України. При цьому технічні, фармакологічні, санітарні, фітосанітарні, ветеринарні та екологічні стандарти та вимоги, а також процедури їхнього застосування не можуть використовуватися з метою створення нетарифних бар’єрів для здійснення зовнішньоекономічної діяльності її суб’єктами.

Товари, що імпортуються на територію України, підлягають обов’язковій сертифікації на предмет їхньої відповідальності фармакологічним, санітарним, фітосанітарним, ветеринарним та екологічним нормам, якщо відповідні вимоги