Закон концентрації капіталу: економіко-правові аспекти
У сучасних економічних умовах взаємозалежність основних видів капіталу, до яких можна віднести фінансовий, промисловий та інтелектуальний, досягла такого рівня, за яким їх автономне існування стає багато в чому слабким, тому, спираючись на численні позитивні приклади, відзначимо, що ці види капіталу об'єктивно у своєму розвитку «приходять» до об'єднання і створення єдиних організаційних структур, які мають їх певним чином регулювати.
Світовий досвід розвитку економіки за останні десятиріччя засвідчив багато різноманітних прикладів концентрації капіталу шляхом об'єднання капіталу та виробництва, який історично відбувався шляхом від простого до більш складного: від розрізнених, автономних, дрібних форм до об'єднання, взаємопроникнення і зрощування у величезні організаційні об'єднання. Саме такою є звичайна логіка формування фінансового капіталу та його об'єднання з промисловим у межах єдиних організаційних утворень за класичними канонами ринкової економіки. Причому історично виробничий капітал забезпечив самостійно процес виділення зі свого складу нових форм капіталу, спочатку торговельного, а згодом - і грошового, який з часом перетворився на фінансовий. Згадані окремі самостійні форми капіталу на початковому етапі свого розвитку лише взаємодіяли між собою, а потому розпочався процес їх взаємопроникнення та поєднання, що призвело до появи промислово-фінансових груп як організаційної форми об'єднання виробничого та фінансового капіталів.
Отже, капітал поділявся на види, відмежовувався один від одного — промисловий, фінансовий, аграрний, але в рамках галузевого капіталу продовжувався процес концентрації з тим, щоб з часом за певних умов призвести до об'єднання різних видів капіталу[1].
Промислово-фінансові групи, як підтверджує практика їх діяльності, є сьогодні найдосконалішою формою кооперації в економіці, хоч самі спроби такої кооперації відомі давно і завше виступали засобами забезпечення ефективного розвитку економіки. В основі економічних перетворень часто були економічні вчення.
Стародавньоримський агроном Варрон (116—27 pp. до н.е.) у трактаті «Про сільське господарство» описав необхідність поєднання підприємств двох галузей — землеробства і тваринництва, оскільки ціни на зерно в Римській імперії були низькими, а тваринництво давало високі прибутки[2]. Ідеологом концентрації виробництва, зокрема концентрації великого землеробства, виступав Марк Туллій Ціцерон (107—44 pp. до н.е.). У «золотий вік» стародавньоримсь-кої історії з розвитком ремісничого виробництва з'явилися галузеві об'єднання по виготовленню виробів із заліза в Путіолах, бронзи і свинцю — в Кануї, кераміки — в Арреції, вовни — в Канузі та Медіолані. У Римі такі об'єднання дістали назву колегій.
У середні віки формою об'єднання капіталу стали цехи. Цехова регламентація охопила всі ступені виробництва і збуту товарів. Свідченням економічної політики, спрямованої на розвиток ремесел, будівництва міст та торгівлі у Київській Русі, є Га-лицько-Волинський Іпатіївський літопис.
Подальший розвиток цехів привів до появи мануфактури, яка на початку прикривалася цеховою вивіскою. Так, члени цеху суконщиків у XIV—XV ст. у Флоренції безпосередньо не займалися виробництвом сукна, а купували вовну в Англії і продавали готову продукцію за кордоном.
Недооцінка принципу концентрації капіталу як запоруки стимулювання економічного розвитку при умові відповідних правових форм організації його функціонування та невиправдані заклики до подрібнення сільськогосподарського виробництва утопістами Джоном Лільберном (1614—1657 pp.), Джерардом Уінстенлі (1609—1652 pp. «Закон свободи») призвели до повного краху та їх практичної спроби реалізації свого проекту, коли Дж.Уінстенлі та його друзі спробували спільно обробляти землю в графстві Сьоррей[3].
Натуральне господарство та цехи ремісників, як застаріла форма концентрації промислового капіталу, було розірване капіталістичним виробництвом, в основі якого на початку лежав ранній меркантилізм, а потім — класична економічна теорія.
У XVIII ст. з'явилися централізовані мануфактури, які створювалися насамперед у нових галузях економіки. Найбільш розвинутими були мануфактури по виробництву цукру, сукна, шовку в Англії та Нідерландах. Ідеологом мануфактурного виробництва справедливо називають Адама Сміта (1723—1790 pp.; «Дослідження про природу і причини багатства народів»), який не тільки знову поставив питання про моральність підприємницької діяльності, сформулював вчення про основний і оборотний капітал, теорію розподілу праці і грошей та теорію вартості, а й запропонував скасувати урядову регламентацію промисловості і внутрішньої торгівлі, запровадивши акцизи (непрямі податки).
Промисловий переворот у XVIII—XIX ст., який охопив Англію, вивів цю країну в число найбільш розвинутих, перетворив її у «фабрику світу» та сприяв формуванню нової галузевої структури економіки, утворенню монополій. Пізніше подібні процеси поширилися і на інші країни. Тільки у середині XIX ст. у Франції промисловий переворот йшов за рахунок швидкого розвитку важкої індустрії та створення великих банків («Кредит Мобільє» у 1852 p., «Кредит Ліоне» у 1865 p.).
У США швидке зростання економіки забезпечило впровадження прогресивних методів виробництва (паровий екскаватор, конвеєрна система), а створення монополій як нової економічної форми почалося із залізниць, а потім нафтової промисловості. Так, «Стандарт Ойл» у 1897 р. уже контролювала 95% очистки нафти в країні[4], нагромадивши у 1882—1906 pp. майже мільярд доларів. У цей же час з'являються цукрові трести, сталеварна корпорація Карнегі. Трести стали специфічною формою американських монополій. Це були або юридичне самостійні компанії, або групи акціонерних товариств. Керівництво ними здійснювали холдингові компанії — спеціальні корпорації, які самі нічого не виробляли, але були власниками контрольних пакетів акцій інших підприємств.
Треба погодитися з висновком авторів підручника «Економічна історія капіталістичних країн», що трести стали такою формою централізації капіталу, яка давала можливість проводити єдину технічну та економічну політику, концентрувати фінанси на найбільш важливих та перспективних напрямах розвитку економіки[4].
Як бачимо, процес концентрації капіталу завжди мав перманентний характер. Концентрація капіталу є об'єктивним процесом, законом економічного життя. «Економічні закони — внутрішньо