просік, шляхів, ліній електропередачі та ін., які ніколи не утворюють лісовий фонд, але до складу лісів можуть входити. Слова ж “спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, іншим підприємствам, організаціям” у розглядуваній статті взагалі є займи ви, оскільки лісове (як і сільське) господарство завжди є спеціалізованим. Після пропонованих змін нормативне визначення матиме такий зміст: “У постійне користування ліси надаються лісгоспам усіх форм господарювання, а також іншим суб’єктам підприємницької діяльності для ведення лісового господарства (далі – “постійні землекористувачі”). Просто і зрозуміло: будь-який лісгосп є суб’єктом підприємницької діяльності з лісівництва, а земля як природний ресурс є для нього продуктивною силою і об’єктом праці. Основною продукцією лісгоспів є деревина, тобто її щорічний урожай у вигляді приросту, узагальнену частку якого господарник може і повинен вилучати кожного року шляхом здійснення (суцільними або вибірковими способами розробки лісосік) рубок головного або проміжного користування, постійно забезпечуючи прибутковість свого виробництва на загальних умовах користування земельними ресурсами з дотриманням лісівничих норм і правил.
Що ж до другої частини цитованого абзацу ст. 9 (підкреслено шрифтом), то вона зовсім н має відношення до користування земельними ділянками, оскільки стосується не землекористування, а користування ресурсами деревини, мисливською фауною і т. ін. ДО того ж користування деревиною у формі так званого “спеціального” використання лісових ресурсів (здійснення заготівель деревини) завжди є перманентним у межах лісгоспу. Тим часом на локальній ділянці воно починається з купівлі (придбання) деревини на пні і закінчується вивезенням деревини. Як правило, в даному випадку строк розробки лісосічного фонду не перевищує року.
Тепер звернемо увагу на цитовану раніше норму ст.. 18 про першочергове використання лісових ресурсів, точніше – про “встановлений порядок”. Кожному зрозуміло, що за цим виразом криється певна менеджерська спрямованість, яка має наслідок (у вигляді підприємницького прибутку) не на користь конституційно визначеного власника. А щоб не сталося протилежне, встановлюється порядок. Він так і називається: “Порядок розподілу лісосічного фонду”, включений як складова до Правил відпуску деревини на пні в лісах України. Навіть терміни “відпуск” і “розподіл” не збентежили літературних редакторів і розробників цього нормативного документа (одного з найвагоміших для формування ринкових відносин), не кажучи вже про керівників спеціально уповноважених органів виконавчої влади). Не звернули уваги й на те, що держлісгоспи є суб’єктами підприємницької діяльності, вони ж Державною лісовою охороною (!) входять до складу виробничих лісогосподарських об’єднань. Адже за своїм статусом держлісгоспи є юридичними особами, що мають на меті одержання прибутку. Водночас вони наділені також повноваженнями здійснювати контроль за дотриманням лісівничих норм і правил не тільки у “своїх” лісах, але й у лісах підприємницької діяльності інших форм господарювання – аграрних, військових і комунальних.
Терміни “віпуск” і “розподіл” запозичені з колишньої командно-бюрократичної системи і не сприяють формуванню ринкових засад у лісівництві. Суть же розподільної системи визначено чітко: “Обласні державні адміністрації після затвердження Кабінетом Міністрів України розміру лісосічного фонду.., але не пізніше 1 жовтня, розподіляють їх між лісокористувачами за письмовими повідомленнями” (Правила, п.13).
Чомусь не помітили, що такою “нормою” порушено конституційні засади щодо здійснення права власності на природні ресурси спільно органами державної влади та місцевого самоврядування, не кажучи вже про продаж ЛСФ на аукціоні. Дивно, але майже всі області, що мають потенціал для розвитку лісопромислової діяльності, не зуміли повною мірою використати своє конституційне право на це. Хоча фахівцям з лісового господарства та економістам відомо, що в період непу в центральних областях колишнього СРСР, наприклад, на 1925-1926 рр. лісництва поставили на ринок 52 млн. м3 деревини на суму 41,6 млн. руб., але на торгах продали її за 88 млн. руб., тобто дорожче більш як у 2 рази2. Немає жодного сумніву, що при запровадженні в Україні аукціонного продажу лісосічного фонду (тобто при забороні його розподілу та відпуску!) економічні лісові відносини істотно поліпшилися б, а лісовий доход зріс би, щонайменше в 1,5-2 рази.
Але Оскільки ринок все ніяк не дійде до лісосічного фонду, то похід до нього здійснюють ... “постійні лісокористувачі”. Насамперед, це відбувається в областях Карпатського регіону. Там ще залишилася частина колишніх лісопромислових структур, а також створено нові, які теж намагаються одержати лісосічний фонд у порядку розподілу та відпуску, тобто за “символічними” цінами. “Постійні лісокористувачі”, навпаки, діють так, щоб утримати за собою згадане “право на першочергове спеціальне використання” за тими самими “символічними” цінами. І в цьому їм випадково допомагає Верховна Рада України. Як то кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло.
Після чергової стихії – повені, яка сталася 5-8 березня 2001 р. і спричинила великі матеріальні збитки регіону й населення Закарпатської області, - Верховна Рада України вже 15 березня (коли ще не було належно вивчено причини і наслідки цієї катастрофи) приймає постанову № 2290-ІІІ і пропонує здійснити “передачу з 1 січня 2002 року лісосічного фонду головного користування в повному обсягу постійним лісокористувачам – лісогосподарським підприємствам Державного комітету лісового господарства України” (п. 4). Зрозуміло, що цей пункт постанови входить у суттєву суперечність з конституційними засадами, обмежуючи повноваження, надані органам державної влади та місцевого самоврядування, Тощо. Але діло зроблено. Високий авторитет найвищого законодавчого органу держави залучається до здійснення власне господарських заходів з питань природокористування, що належить до повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування.
Узагальнюючи сказане у враховуючи інші недосконалості земельного й лісового законодавств, а також ряду нормативних актів щодо регулювання