**У розрахунках використано знеособлену вартість 1 м3 деревини від продажу ЛСФ з коефіцієнтом 0,7 згідно з чинними таксами (1997 р.).

Аналізуючи наведені дані. легко усвідомити, що місцеві бюджети втратили 32-34 млн. грн.. лісового доходу від використання належних їм ресурсів деревини від РПК. Але “допоміг” їм у цьому.... Кабінет Міністрів України. Він постановою ще від 20 січня 1997 р., затвердивши “Такси на деревину лісових порід, що відпускаються на пні”, звільнив тих суб’єктів підприємницької діяльності – заготівельників деревини, які є “постійними користувачами ділянок лісового фонду”, від застосування такс “під час відпуску деревини на пні” у разі здійснення рубок, пов’язаних з веденням лісового господарства.

Звернемо увагу ще й на показник “питомий обсяг лісового доходу” (див. табл. 2). За 1999 р. його середнє значення по Україні становило 4,77, а за 2000 р. 4,24 грн./га. І це – за умови, що щорічні видатки з державного бюджету на лісівництво є майже у 2 рази більшим, тобто має місце відверто дотаційна система його фінансування, без залучення механізмів підвищення його інтенсивності на всіх рівнях державного управління – від сільських, селищних, районних Рад що країни в цілому. Використання середньорічного приросту деревини в Україні залишається гранично низьким. Затвердження нормативних обсягів вилучення деревини з лісонасаджень (розрахункових лісосік) покладено на Мінекоресурсів України. Але за своїми перманентними реформуваннями це міністерство так і не змогло опанувати складні механізми регулювання раціональності використання лісових ресурсів за екологічним змістом, а тому змушене обмежуватися функціями “весільного генерала”, , н визначившись за багато років з власне екологічною складовою лісокористування взагалі.

Узагальнюючи сказане про формування ринкових відносин у лісівництві, можна зробити незаперечний висновок про необхідність суттєвого реформування Лісового кодексу України, а також нормативних актів з питань лісового господарства. Без конкретизації та покладання політичної відповідальності за ефективне використання земельних ресурсів, які надають у постійне користування лісгоспам, на самих суб’єктів підприємницької діяльності марно чекати позитивних змін у лісівництві та проведення його на ринкові засади. Питання розробки і затвердження різнопланових лісівничих норм і правил ( і в тому числі – щодо річних обсягів користування ресурсами деревини у межах її середньорічного приросту) мають вирішувати без залучення Кабінету Міністрів України та Мінекороесурсів України. Це функції, які не властиві їм, а належать до мистецтва господарювання самих лісгоспів, чий досвід у цій справі налічує століття. До того рівні необхідну політику щодо лісівництві в Україні здатний виконувати у повному обсягу і з повною політичною відповідальністю спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади – Державний комітет лісового господарства України.