Нормально працюючий фінансовий ринок сприяє розширенню корпоративної форми підприємництва, для якої характерний поділ функцій володіння і керування власністю. Кількість власників підприємства може обчислюватися десятками і навіть сотнями тисяч чоловік, у кожного з який можуть бути свої особисті переваги і незбіжні точки зору на різні аспекти роботи підприємства. Для того, щоб максимально задовольнити потреби усіх власників підприємства, команда найманих менеджерів повинна мати чіткі критерії того, що “добре” і “погано” для гнітючого більшості власників. Такі критерії їм надає фінансовий ринок: кожної з інвесторів підприємства буде згодний, щоб менеджери продовжували вкладення в реальні активи доти, поки гранична прибутковість інвестицій не стане рівної прибутковості вкладень у фінансові активи приблизно такого ж ступеня ризикованості. Цей постулат економічної теорії, сформульований у тридцятих роках XX століття американським ученим Ірвингом Фишером, має просту фінансову інтерпретацію: капітал повинний інвестуватися в такі проекти, NPV яким позитивна.

Таким чином, для того щоб “догодити” власникам підприємства, менеджери повинні постійно відшукувати найбільш високоприбуткові напрямки інвестування капіталу, обґрунтовувати і реалізовувати відповідні проекти. Недолік власних ресурсів підприємства не може бути достатньою підставою для відмовлення від реалізації проекту, що має позитивну NPV. Фінансування інвестицій може здійснюватися за рахунок капіталу, що здобувається на фондовому ринку. Критерієм ефективності буде не обсяг відсутніх засобів, а їхня ціна, що повинна бути нижче IRR проекту. Інформація про ціну капіталу створюється фінансовим ринком, тобто саме ринок установлює менеджерам критерій, орієнтуючись на який вони завжди будуть задовольняти головну потребу всіх інвесторів – стати багатшими.

Ринок не тільки дає орієнтир менеджерам, але і створює умови для ефективного контролю за їх діяльністю з боку власників підприємства. Як уже відзначалося вище, бухгалтерські дані про величину прибутку підприємства мають номінальний характер, тому що на її величину значно впливають різні облікові процедури: способи оцінки активів і розподілу непрямих витрат, методи нарахування амортизації і т.п. Бухгалтерська звітність може не містити в собі інформації про плановані проекти й угоди, судових процесах, у яких виявилося втягнене підприємство, основних макроекономічних тенденціях і багатьох інших факторах, що роблять вплив на оцінку його діяльності. Остаточну оцінку ефективності роботи менеджерів виносить фінансовий ринок, агрегируя інформацію, що міститься не тільки у фінансових звітах, але і у всіх інших загальнодоступним (а часом – і конфіденційних) джерелах інформації. Вона знаходить своє відображення в ринковій ціні акцій підприємства. Ріст ціни означає збільшення реальної вартості інвестованого в підприємство капіталу, тобто реальне збільшення багатства його власників. Очевидно, що саме такого результату очікують вони від менеджменту: подорожчання акції хоча б на 10 копійок означає для її власника значно більше, ніж шестизначні прибутки, відбиті в звітності підприємства.

Іншими словами, керівництво “продає” на фінансовому ринку звітні показники свого підприємства. Реакція ринку на ті самі цифри, показані різними компаніями, може бути далеко не однакової. Емпірично доведене, що поліпшення звітних показників, викликане зміною облікової політики підприємства, не робить враження на інвесторів і практично не впливає на рівень ринкових цін акцій цього підприємства. Збільшення дивідендних виплат на акцію робить значно більш істотний вплив на ціни. Однак це не виходить, що саме розмір дивідендів є вичерпним показником для ринку – у розрахунок приймається вся сукупність наявної інформації про підприємство. У результаті “ціна” звітного прибутку може дуже розниться для різних підприємств. У біржовій практиці вимірником такої “ціни” є відношення “ціна/прибуток” (P/E ratio), котуєме в щоденних лістингах цінних паперів. Наприклад, 14 липня 1995 року показник P/E компанії “Кока-Кола” складав 64, у той час як в одного з її основних конкурентів – компанії “Пепсіко” – цей коефіцієнт був дорівнює лише 19. Очевидно, ринок більш високо оцінював перспективи “Кока-Коли”, погоджуючись виплачувати 64 цента за 1 цент прибутку, відбитої в її бухгалтерській звітності. Цікаво, що відношення “ціна/прибуток” не менш відомої корпорації “Форд” складало в той день 32, тобто вдвічі менше, ніж у “Кока-Коли”, незважаючи на те, що “Форд” виплатив своїм акціонерам значно більш високі дивіденди (відповідно $1,24 і $0,88 у розрахунку на 1 акцію).

Ще одним підтвердженням такої неоднозначної оцінки ринком фінансової звітності підприємств є бум Internet-компаній, що спостерігався в 1999 і першій половині 2000 року. Ціни акцій цих підприємств ( щокотирувалися в NASDAQ) безупинно росли, незважаючи на те, що вони взагалі не приносили прибутку, навпаки, з кожним звітним кварталом зростали їхні збитки. Ситуація була настільки неординарна, що багато спостерігачів заговорили про виникнення деякої “нової економіки”, середовищем проживання якої повинний був стати віртуальний світ “глобальної павутини”, у якому, щоб діставати прибуток, зовсім необов'язково неї заробляти. Як і покладається в подібних випадках, одночасно з заздоровницями новому світу, відбувалося відспівування “старої”, традиційної економіки, символом якої стала NYSE: одночасно з ростом котирувань NASDAQ відбувалося падіння цін на Нью-йоркській фондовій біржі. Однак, після ухвалення рішення про можливу демонополізацію компанії Майкрософт (на початку квітня 2000 року), ринок NASDAQ упав, а ринок NYSE, навпаки, пішов нагору. Це дало привід згадати про “тюльпаноманії”, що вразила Голландію в XIX столітті.

Таким чином, успішним є менеджер, здатний не тільки створити якісний “товар” (у даному контексті – високі звітні показники), але і вигідно “продати” його на фінансовому ринку. Подорожчання активів, відбите у фінансовій звітності збільшує номінальний капітал підприємства. Реальна його вартість може бути визначена тільки