Акція — це цінний папір, який свідчить про внесення певної частки в капітал акціонерного товариства і дає право на отримання доходу у вигляді дивіденди, який є частиною прибутку акціонерного товарист-ва.

Грошову суму, позначену на акції, називають номінальною вар-тістю акції. Проте акції на фондовій біржі продають не за номіналь-ною вартістю, а за курсом акцій. Чим визначається курс акцій?

Індивід купує акції, щоб отримати дохід у вигляді дивіденда, то-му що вищий дохід, то виший курс акцій, і навпаки. Курс акцій пря-мо пропорційний величині дивіденда, який виплачується на них. Цей курс здебільшого підвищується, коли фірми здійснюють вигідні інвестиційні проекти; реалізація цих проектів означає для власників акцій вищі доходи у майбутньому. З іншого боку, на курс акцій впливає процентна ставка. Купуючи акції, особа надіється набути на свій капітал дохід, шо не менший, ніж той, який можна отрима-ти, поклавши цю суму грошей у банк.

Отже, курси акцій відображають наявність стимулів до інвесту-вання. Чисельник показника q Тобіна віддзеркалює вартість капіта-лу, яка складається на ринку цінних паперів. Знаменник показує ціну капіталу, за яку його можна придбати сьогодні. Якщо q більше одиниці, то ринок цінних паперів оцінює функціонуючий капітал на суму, яка перевищує відновну вартість. У цьому разі менеджерам фірм вигідно інвестувати. І навпаки, якщо q менше від одиниці, то ринок цінних паперів оцінює функціонуючий капітал на меншу су-му, ніж його відновна вартість. У цьому разі менеджери не заміщува-тимуть капітал, коли він зноситься. Отже, обсяг чистих інвестицій залежить від того, чи q більше від одиниці, чи менше.

Неокласична модель інвестицій і теорія інвестицій Тобіна тісно пов'язані між собою Показник q залежить від поточних і майбутніх очікуваних прибутків на функціонуючий капітал. Якщо граничний продукт капіталу перевищує витрати на його одиницю, то облаштований капітал приносить прибуток. Тому володіння капіталом є ви-гідним для фірм: він підвищує ринкову вартість акцій і веде до висо-кого значення а. Якшо ж граничний продукт капіталу менший витрат на його одиницю, то використовуваний капітал завдає фір-мам збитки, бо знижує ринкову вартість акцій і означає низьке зна-чення q.

Неокласична модель інвестицій і q Тобіна — це теоретико-аналітичні знаряддя аналізу ефективності інвестування, точніше кажу-чи, аналізу наявності стимулів до інвестування. Тепер з'ясуємо ос-новні показники, які використовуються для оцінки рівня ефективності конкретних інвестиційних проектів.

Індексація та дезінфляція.

У 80-ті роки деякі країни обрали метод індек-сації, щоб пристосуватися до негативних на-слідків інфляції. Індексація, як уже відомо, означає, що номінальні доходи громадян змі-нюються пропорційно коливанням цін, тобто вона є механізмом, за допомогою якого доходи частково або цілком захищаються від ін-фляції. Інакше кажучи, індексація передбачає, що поточні доходи населення збільшуються відповідно до темпу зростання цін у країні за певний період. У разі повної індексації реальні доходи захищені від згубного впливу інфляції, а тому життєвий рівень населення не знижується.

Однак індексацію не можна розглядати як дієвий метод бороть-би з інфляцією. За її допомогою можна лише послабити або уникну-ти окремих негативних наслідків інфляції, але не можна знизити її темпи. Чому ж не можна захистити всіх учасників національної еко-номіки від інфляції, тобто все проіндексувати? Досвід багатьох країн свідчить: що більше прагнуть державні мужі захистити економіку від інфляції через індексацію, то нестабільнішою стає економіка; чим більше суспільство намагається вберегти своїх членів від інфляції, тим нестабільнішим стає їхнє становище. Країни, які повністю індек-сували все у своїй економіці (Бразилія), не мали великого успіху. Річ у тім, що індексація, по-перше, розкручує інфляційну спіраль. За політики індексації темпи інфляції зростають, і вона із помірної мо-же розвинутися у галопуючу, а то й у гіперінфляцію. По-друге, не-можливо повністю вберегти від знецінення усі доходи населен-ня. Нарешті, індексація потребує значних державних видатків, що збільшує дефіцит бюджету.

Як уже зазначалося, проблема інфляції, а відтак і антиінфляцій-ної політики, є доволі дискусійною — як у наукових, так і в політич-них колах. Одні економісти, зокрема монетаристи, вважають, що ін-фляція є виключно грошовим явищем. На їхню думку, для її подолання потрібно уповільнити темпи зростання пропозиції гро-шей у національній економіці. Для недопущення інфляції вони про-понують дотримуватися у монетарній політиці так званого грошового правила. Згідно з цим правилом, темп зростання пропозиції грошей має дорівнювати темпові економічного зростання, який для більшо-сті розвинутих країн становить 3—5% за рік. Ці економісти не роз-межовують заходів інфляційної політики, спрямованої на подолан-ня різних видів інфляції, — інфляції попиту та інфляції пропозиції.

Інша група економістів уважає, що рецепти монетаристів є над-мірно болісними для суспільства. Ця група пропонує політику доходів, котра, як уже зазначалося, передбачає, то учасники ринкового процесу впролопж певного періоду утримуються від підвищення пін на товари і послуги, а також на фактори виробництва. Політику до-ходів застосовувала низка країн у 70-ті роки, але, на думку багатьох фахівців, вона була малоефективною.

Представники основного потоку макроекономіки виходять із то-го, що інфляція є багатофакторним процесом, тому для боротьби з нею потрібно використовувати широкий арсенал знарядь, який умов-но можна поділити на дві групи. Перша група охоплює методи, за-стосування яких дає змогу знизити рівень інфляції порівняно швид-ко, упродовж короткого відтинку часу. Друга група заходів, які називають