Із сказаного випливає висновок: підхід до визначення вартості нової інформації для управління організацією (нової в описаному вище змісті) із погляду оцінки можливого прибутку або економії від її використання неможливо чітко обгрунтувати. Лише в дуже невеликому числі випадків можна лише орієнтовно обчислити розмір такого прибутку або економії.

Визначення ціни інформації, як суми витрат на її придбання.

На практиці переважна більшість організацій підходить до оцінки витрат на інформацію виходячи насамперед із своїх реальних можливостей і ціни на послуги “продавців“ інформації, наприклад організацій, що ведуть маркетингові дослідження. А оскільки в управлінні будь-якої організації існує градація важливості витрат, то фінансування придбання інформації (простіше говорячи, виділення засобів на проведення маркетингових досліджень) здійснюється в більшості випадків, або по залишковому принципі, або ж на основі екстраполяції рівня старих витрат.

Перед тим, як купувати інформацію, організація повинна визначити, що саме вона повинна придбати. Допустимо, це питання вирішене. Тоді перед керівництвом організації підводиться таке питання: скільки організація може витратити на її придбання? Постановка цього питання сама по собі є свідчення, що організація свою інформаційну діяльність фінансує по залишковому принципі. Проблема вибору зводиться до того, якими шляхами можна одержати необхідну інформацію і який із них найбільше вигідний (тобто найдешевший). У цьому випадку граничну вартість інформації можна визначити, як мінімальну ціну, що організація може заплатити за придбання відповідної інформації. Але потреби управління в інформації безмежні. Придбання додаткових відомостей потребує все нових і нових засобів, у той час, як насичення ними не наступає (зрозуміло, мова йде не про кількісне насичення - можливості пропустити через управлінський апарат той чи інший обсяг інформації у вигляді звітів, доповідей, паперів і ін.). Тут поняття “гранична вартість“ взагалі втрачає зміст і починає діяти трудова теорія вартості - за інформацію просять стільки, скільки затратили на її придбання, плюс якусь норму прибутку. На практиці це проявляється в тому, що ціни на консультаційні і маркетингові послуги ростуть, дещо випереджуючи поточні темпи інфляції.

Проте питання на якій підставі визначати реальну вартість інформації все-таки залишається. Класичні посібники по торгівлі інформацією, як правило, притримуються розглянутої вище схеми встановлення плати за інформацію відповідно до трудових витрат на її здобування і радять не захоплюватися визначенням вартості проданої інформації “по конкретному результату“ (тобто відповідно до суми економії або додаткового прибутку).

Використання інформаційного коефіцієнта корисної дії (ККД) для оцінки інформації.

Потреба в інформації в будь-якій системі (компанії, організації, бізнесу або економіки в цілому) первинна, але необхідний мінімальний обсяг споживаних зведень визначається умовами її виживання - тим максимально допустимим рівнем невизначеності, що вона може собі дозволити, щоб вижити. Тут під обсягом розуміється не обсяг інформації, виражений в байтах або машинописних сторінках, а розмаїтість знань про навколишній світ, що освітлюють його з достатньою повнотою. В цьому випадку обсяг інформації, що отримується системою, повинна визначатися не стільки максимально можливим розміром ресурсів, які вона спроможна виділити на одержання додаткових відомостей, скільки її спроможністю їх сприйняти, осмислити і якісно переробити. Саме ця спроможність - “інформаційний ККД системи“ - обумовлює раціональний розмір ресурсів, що потрібно виділити для придбання додаткової інформації.

Наприклад, припустимо, що існує деяка організація, перед якою стоїть задача спланувати свій бюджет. Керівництво організації з великою часткою впевненості може спланувати (хоча б на рівні простої екстраполяції старих результатів), скільки вона спроможна виробити і продати продукції, розмір прибутку і витрати. Але після затвердження цих статей бюджету піднімається питання, яка частина засобів організації піде на заходи, пов'язані з маркетингом, у тому числі і на одержання інформації? Найчастіше виділяють, користуючи методом екстраполяції - стільки ж, скільки й у минулі періоди часу. При цьому виходять із таких міркувань. Якщо обсяг засобів, що виділяються, зменшити, то очевидно, що інформації для ухвалення рішення не вистачить і організація не зможе функціонувати. Збільшення ж цього обсягу, звичайно, може призвести до успіху, але лише в тому випадку, якщо вся додатково добута інформація буде адекватно сприйнята і перероблена органами управління. Останнє, природно, не означає, що чим більше комп'ютерів у організації, тим вона успішніше переробляє інформацію. Переробити інформацію - це означає перетворити її в щось таке, що сприяє виробленню правильних рішень. Оскільки апарат управління будь-якою організацією має обмежену пропускну спроможність (згадуваний вище “інформаційний ККД“), тоді надлишок інформації – це гроші, викинуті “на вітер“. Тривіальним і, як не дивно, надійним рішенням у таких випадках є залишити все, як є. Можна, звичайно, удосконалювати апарат управління організацією, але чи окупиться це?

Якщо підходити до потреби організації в інформації, як до функції спроможності її переробки, то поняття “вартість інформації“ і відповідно “ціна інформації“ одержують дещо інший зміст. Ціною інформації в такому випадку буде той параметр, що характеризує її важливість для споживаючої системи. Критерієм важливості в