За умов економічної нерівності постає гостра проблема бідності. Розрізняють певні рівні бідності – бідність країни загалом та бідність її окремих комірок – громадян та сімей. Країна є бідною, якщо її подушний дохід низький порівняно з іншими країнами. Водночас у такій країні окремі родини мо-жуть привласнювати величезні доходи, нагромаджувати неосяжне особисте майно. Країна є багатою, якщо її подушний національний дохід високий порів-няно з іншими країнами. Проте в ній значна частина населення може бідувати, ледь зводячи кінці з кінцями.

Бідність не піддається точному визначенню. Це рівень доходів, який не дає змоги забезпечити нормальні умови життя людей. Інакше кажучи, людина або окрема сім’я бідує, коли в неї бракує коштів на задоволення елементарних потреб. Цей загальний принцип у кожній країні конкретизують за допомогою визначення офіційної межі, або порогу бідності, що нерідко називають прожит-ковим мінімумом.

Наприклад, у США межу бідності офіційно запровадили ще на початку 60-х років ХХ ст. Згідно з тодішнім офіційним визначенням, порогу бідності досягають ті родини, чиї видатки на нормальне харчування перевищують тре-тину доходів. У 90-х роках нижче цієї межі проживало майже 40 млн. американ-ців, або кожен сьомий громадянин [4, с.91].

В Україні межу бідності визначає вищий законодавчий орган – Верховна Рада. На середину 2000 р. межа малозабезпеченості у нашій країні становила 148 грн. на місяць. І за нею опинилося більше половини населення нашої країни [4, с.91]. У 1995 році, порівняно з 1990 р., купівельна спроможність грошових доходів населення України за сукупністю найнеобхідніших товарів та послуг знизилася приблизно в 6 разів. Найбільш негативну роль щодо можливості соці-ально-економічного прогресу України у майбутньому відіграє мізерний рівень реальної заробітної платні у співвідношенні з розвиненими країнами світу. Дуже низький в Україні і мінімальний рівень пенсій (55 грн. у 2000 р.) і заробітної плати (118 грн. у 2000 р.); якщо у 1990 р. мінімальна заробітна плата забезпечувала придбання 3,49 мінімального споживчого кошика, то у 1995 і 2000 рр. – менше одного споживчого кошика [3, с.146].

Сучасне суспільство має шукати і знаходити компроміс між зрівнюванням доходів та ефективністю економіки, тобто між ефективністю та соціальною справедливістю. Якщо воно надто велику частину національного доходу перерозподілятиме на користь бідних, це пригнічуватиме економічні стимули і звужуватиме обсяг національного доходу. З іншого боку, посилення нерівності, коли держава не перерозподіляє національний дохід, породжує низку складних проблем. Головна серед них – це зубожіння досить значної частини населення й казкове збагачення невеликої кількості сімей. Така поляризація суспільства по-силює його соціальну та політичну нестабільність. Тому у цивілізованих країнах держава проводить політику соціального захисту, завданнями якої є зменшення економічної нерівності та створення сприятливих для усіх членів суспільства умов матеріального життя. Масштаби перерозподільних процесів у різних країнах неоднакові; особливо вражаючими вони є у скандинавському регіоні.

Соціальний захист охоплює систему заходів, які забезпечують громадянам надходження доходів не лише упродовж певного строку у випадку втрати роботи, а й у разі різкого скорочення доходів, хвороби, народження дитини, виробничої травми та інвалідності, похилого віку тощо.

Видатки на соціальний захист населення, звичайно, залежать від потен-ціалу економіки та загальної соціально-економічної ситуації в країні. У країнах з перехідною економікою система соціального захисту нині містить такі три основні складові. По-перше, це сукупність державних соціальних гарантій, у тому числі пільги окремим категоріям населення. Держава надає усім громадянам без урахування їхнього трудового внеску безкоштовні освіту, невідкладну медичну допомогу тощо. Рівень цих соціальних гарантій залежить від можливостей суспільства і ґрунтується на оподаткуванні та бюджетному фінансуванні державних видатків. За рахунок податкової бюджетної системи держави надаються соціальні пільги певним соціально-демографічним групам населення (ветерани війни, інваліди тощо).

По-друге, це соціальна допомога, під якою розуміють надання життєвих благ соціально вразливим групам населення. Об’єктом соціальної допомоги є малозабезпечені верстви, чиї доходи нижчі від прожиткового мінімуму чи межі бідності. Соціальну допомогу здебільшого надають грошима, але нерідко вона здійснюється у натуральній формі, тобто у вигляді продовольчих талонів, шкіль-них сніданків та обідів, медичного обслуговування, житлової допомоги тощо.

По-третє, це соціальне страхування, яке є найпоширенішою форму захи-сту населення від ризиків, пов’язаних з утратою працездатності та доходів. Со-ціальне страхування здійснюється за рахунок цільових внесків працедавців, пра-цівників за підтримки держави.

Вітчизняні економісти все більше переконуються в тому, що надто високу диференціацію в доходах населення України обумовлюють не тільки перелічені причини: здібності кожної окремо взятої людини, здобута освіта, види діяль-ності, а й труднощі економічного характеру, з якими доводиться стикатися Україні сьогодні, загальним низьким рівнем життя основної частини населення.

Висновки.

В економічному плані домогосподарство – це окрема господарююча одиниця, що складається з однієї або групи осіб, об’єднаних місцем проживання і спільним бюджетом, яка є власником і постачальником ресурсів в економіку та одержує натомість кошти для придбання необхідних благ з метою забезпечення