природою ринкової економіки. Ринок не в змозі забезпечити своїм суб’єктам гарантований доход і зайнятість. Цілий комплекс чинників зумовлює істотні відміни у рівні доходів, стані здоров’я, образі задоволення потреб. Зменшити негативний вплив таких чинників на рівень життя певних прошарків населення і покликаний соціальний захист. Це призначення він виконує через дві функфії – лікувальну і запобіжну. Лікувальна функція пов’язана із запровадженням механізмів боротьби з бідністю, що передбачають адресну допомогу малозабезпеченим верствам населення, надання житлових субсидій, допомоги сім’ям з дітьми тощо. Ці заходжи, по суті, «лікують» певні групи людей, становище яких охарактиризувати як «хворобу бідності». Запобіжна функція соціального захисту є превентивною, тобто пов’язана із попередженням бідності шляхом надання особам можливості у період активної економічної дояльності здобути право на забезпечення нормального рівня життя у випадку втрати роботи або працездатності, хвороби, нещасного випадку.
Система соціального захисту вклбчає три суб’єкти [30]: державу, юриличних осіб і громадян. Частина її заходів стосується усіх членів суспільства, а частина адресована окремим соціальним групам. Перша група заходів: забезпечення кожній особі можливості застосування своїх здібностей і отримання доходу, визначення офіційного прожиткового мінімуму, захист інтересів споживачів, індексація доходів. Друга група заходів соціального захисту стосується окремих груп населення, зокрема безробітних, пенсіонерів, інвалідів, ветеранів праці та військової служби, сімей з дітьми, дітей-сиріт, вимушених переселенців та біженців, що зазнили впливу катастроф (повені, землетруси, засихи тощо). Система соціального захисту грунтується на таких принципах, як всезагальність, доступність, різноманітність видів забезпечення, адекватність рівню розвитку економіки країни.
В умовах переходу до планомірної ринкової економіки значно зростає армія безробітних, похитнеться впевненість у завтряшньому дні тощо. Це вимагає активної соціальної політики на рівні держави, підприємств.
Соціальна політика – це комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, місцевих органів влиди, спримованих на захист населення від безробіття, зростання цін, знецінення трудових заощаджень тощо.
Основні принципи проведення соціальної політики такі [27]:
захист рівня життя населення шляхом застосування різних форм компенсації від підвищення цін і прведення індексації;
надання допомоги багатидітним сім’ям;
надання допомоги у разі безробіття;
проведення політики соціального страхування, встановлення мінімальної плати для працюючих;
розвиток освіти, охорони здоров’я, навколишнього середовища переважно на рахунок держави;
проведення активної політики, спрямована на здобуття кваліфікації.
Відповідно до статті 25 Декларації прав людини сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідним для підтримання здоров’я, власного добробуту та добробутку сім’ї, і право на соціальне забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості та інших випадків втрати засобів до існування з незалежних від людини обставин.
Щоб забезпечити такий захист, держава мусить насамперед у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізми їх реалізації та функції надання соціальної підтримки.
Крім держави, соціальний захист населення забезпечують підприємства (або підприємці) та самі наймані працівники – їхні профспілкові організації.
Основні елементи соціального захисту[27]. У системі соціального захисту населення найважливішим елементом є соціальне стахування. Воно складається із пенсійного, медичного, страхавуння від безробіття та від нещасних випадків на виробництві. У розвинутих країнах Заходу пенсійне та медичне страхування проводиться шляхом відрахуавнь із заробітної плати й прибутків по 7,5%. У США, наприклад, з цією метою із заробітної плати найманих працівників вилучається 7,5 %. У Швеції соціальні форми формуються повністю за рахунок держави. В Японії платежі на соціальне страхування становлять 7 % середньої зарплати робітника. Кощтами з цих фондів розпоряджаються спеціальні ради, до складу яких входять представники трудящих і підприємців.
Страхування від безробіття проводиться із спеціальних страхових фондів. Розмір виплати злежить, по-перше, від тривалості періоду безробіття, по-друге, від спечифічних умов тіюї чи іншої країни. У першому випадку найбільші суми виплат (від 50 до 70 % середньої зарплати) виплачуються у перші місяці безробіття на час законодавчо встановленого періоду. Надалі суми виплвт зменшуються.
У другому випадку до уваги беруться період зайнятості, трудовий стаж, фізична здатність до праці, строк надання допомоги та ін. Так, у Німеччині трудовий стаж повинен становити не менше 6 місяців протягом 3 років і не менше 10 тижнів протягом останнього року перед звільненням з роботи. У Франції такою умовою є робота протягом 150 днів за рік і 91 день страхових виплат працівників. У Великобританії враховується лише сплата внесків до стрпхового фонду: протягом року їх повинно бути 26.
Оскільки головна ланка у соціальній політиці держави – політика формування доходів населення, метою соціальної політики має стати політика мінімізація конфлікту між ефективністю та соціальною справедливістю. Співвідношення у доходах населення частки трансферних виплат та заробітної плати відіграє важливу роль у формуванні економічної поведінки індивіда та його трудової мотивації. Надмірно активне втручання держави у процеси перерозподілу, впровадження доходів призводять до зниження ділової активності у суспільстві і скороченя ефективності виробництва в цілому. З іншого боку, скорочення ролі держави в регулюванні доходів населення веде до зростання деференціації доходів, соціальної напруженості, загострення соціальних конфліктів і як наслідок до падіння виробництва, зниження його ефективності.
Існує чотири погляди на соціальну справедливість [24]:
егалітарний – всі члени суспільства отримують різні блага;
роулсіанський – максимізується корисність найменш забезпечених осіб;
утилітарний – максимізується загальна корисність усіх членів суспільства;
ринковий – справедливість встановлює ринок.
Слвд зазначити, що найбільш протилежними поглядами на справедливість є егалітарний і ринковий, оскільки ринковий розподіл доходів потребує відповідності до ходу кожного власника фактора виробництва граничному продукту цього фактора. Отже, у цьому разі припустима значна нерівність у розподілі доходів.
Однією з найважливіших категорій, необхідних при розгляді