Реферат на тему:

Світове господарство як економіко-географічна система. Основні етапи його формування

План

1. Поняття світового господарства як економіко-географічної системи.

2. Міжнародний поділ та інтеграція праці – основа світового господарства. Чинники міжнародного поділу праці.

3. Основні періоди формування світового господарства та їх характерні риси.

4. Міжнародна економічна інтеграція – вища форма інтернаціоналізації господарського життя.

1. Поняття світового господарства як економіко-географічної системи.

Світове господарство (СГ) — це сукупність взаємодіючих національних господарств країн світу, яка функціонує на основі міжнародного поділу праці. Сучасне СГ є глобальною, всеохоплюючою, надзвичайно складною і цілісною системою, складовими якої є країни, регіони, національні господарства, а єднальними зв’язками між ними — різноманітні міжнародні економічні відносини. Останні проявляються в потужних регіональних і глобальних потоках товарів, капіталів, послуг, робочої сили, інформації.

2. Міжнародний поділ та інтеграція праці – основа світового господарства. Чинники міжнародного поділу праці.

Протягом усієї історії людства розвиток суспільного виробництва був зв’язаний із вдосконаленням поділу праці (ПП). На ранніх етапах людського розвитку основними чинниками суспільного ПП були природні — відмінності в самих людях (стать, вік) і в природі, що їх оточувала. З удосконаленням суспільного життя народів виникли і зросли соціально-економічні причини розвитку ПП, які часто ставали вагомішими від причин природного характеру, однак не ліквідовували їх.

Історичними етапами розвитку суспільного ПП були: відокремлення скотарства від землеробства, відокремлення ремесла від землеробства, виникнення торгової діяльності, поява промислового виробництва. У результаті цього обмін продукцією між окремими виробниками, їх групами і цілими народами змінився від випадкового й епізодичного до постійного і регулярного. ПП набував територіальної (географічної) форми.

Географічний ПП проявляється в наступному: а) формування господарської спеціалізації територій, тобто виробництво певної продукції в розмірах, що перевищують їх власні потреби (при цьому за певними територіями «закріплюються» ті галузі спеціалізації, для яких тут існують найкращі природні та соціально-економічні умови); б) товарний обмін між територіями результатами господарської діяльності — вивіз продукції галузей спеціалізації і ввіз продукції інших галузей. При цьому ввозиться продукція, виробництво якої на даній території або взагалі неможливе (у зв’язку з її природними особливостями), або недостатнє для власних потреб, або ж недоцільне (обходиться дорожче, ніж ввіз з інших територій).

Географічний ПП може бути міжрайонним (між окремими територіями в межах однієї держави) і міжнародним (між окремими державами).

З розвитком капіталізму в ході постійних змін у характері праці, що відбувалися під дією науково-технічного прогресу, географічний ПП розвивався «вшир» і «вглиб». До товарного обміну залучалися все нові території і країни, а їх господарську спеціалізацію визначали все нові галузі, підгалузі і виробництва матеріальної сфери, а також послуги виробничого і невиробничого характеру (ремонтні, будівельні, транспортні, фінансові, науково-технічні, туристські тощо). Спеціалізація поглиблювалася від предметної (на готовій продукції) до подетальної (чи повузлової) і постадійної (чи технологічної).

Отже, міжнародний ПП полягає у спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів готової продукції, її частин, а також послуг і в подальшому товарному обміні ними на світових ринках. «Обличчя» країни в міжнародному ПП визначають галузі міжнародної спеціалізації, продукція яких у великій мірі зорієнтована на експорт (так, в Японії і в ряді західноєвропейських країн, експортність окремих видів продукції сягає від 50 до 90% від загального їх виробництва в країні). Основними чинниками міжнародного ПП є:

1) географічне положення країн. Наприклад, галузями спеціалізації ряду приморських «вузлових» країн стало обслуговування світової морської торгівлі (Норвегія, Греція, Панама, Кіпр, Сінгапур), тоді як внутрішньоконтинентальні європейські країни спеціалізуються на міжнародних транзитних перевезеннях сухопутним транспортом. Тривала гегемонія Великобританії як найбільшої «майстерні світу» у XVIII-XIX ст. поряд з іншими чинниками пояснювалася і вигідним географічним положенням — острівним на «околиці» Європи і на перетині міжнародних торгових шляхів із Старого Світу в Новий;

2) природно-ресурсна база країн, яка визначає їх спеціалізацію на галузях добувної промисловості, сільського і лісового господарства, морського рибальства, рекреації і туризму тощо. Так, країни Перської затоки є великими експортерами нафти, Бразилія, Австралія і Канада — залізної руди, США, Канада, Австралія, Аргентина — зерна. Індія і Шрі-Ланка — чаю, Канада, Швеція, Росія — продукції лісової і деревообробної промисловості, Норвегія, Перу, Мавританія — рибних продуктів, країни Середземномор’я і Вест-Індії спеціалізуються на міжнародному туризмі;

3) соціально-економічні умови (історичні особливості розвитку, національні й релігійні традиції, наявність кваліфікованих трудових ресурсів, нагромадження капіталів, успіхи науково-технічного прогресу, запровадження нових технологій тощо). Саме завдяки цій групі чинників західноєвропейські країни, США і Японія стали лідерами в міжнародному ПП, спеціалізуючись здебільшого на високотехнологічних, нематеріаломістких «облагорожених» видах продукції (при цьому природні ресурси в багатьох з них обмежені, а то й зовсім незначні). Останніми роками ці ж чинники сприяли активному залученню в міжнародний ПП «малих далекосхідних тигрів»— Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру і Гонконгу.

3. Основні періоди формування світового господарства та їх характерні риси.

Становлення СГ відбулося приблизно століття тому, коли його суб’єкти — капіталістичні держави — насильно втягнули в орбіту своїх зовнішніх економічних зв’язків весь світ. Весь процес зародження, формування і розвитку СГ можна розділити на наступні періоди.

1. Докапіталістичний. Під час цього, найтривалішого, етапу людство пройшло шлях від привласнювальної економіки до відтворювальної (в результаті т. з. неолітичної революції — опанування культурою землеробства), а далі й до простого товарного виробництва (відокремлення від землеробства ремесла, поява міст, розвиток торгівлі). Багатовікова еволюція продуктивних сил і поділу праці відбувалася на окремих, здебільшого ізольованих територіях світу, економічні зв’язки між якими були нерегулярні (наприклад,