1.2. Собівартість різних видів продукції

На підприємствах обчислюється собівартість валової, товарної і реалізованої продукції. Собівартість валової продукції як показник застосовується для внутрішніх потреб підприємств, на яких не є стабільною величина залишків незавершеного виробництва.

Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами. Перший з них, синтетичний, ґрунтується на кошторисі виробництва. Останній коригують у такий спосіб:

Одержана сума є собівартістю валової продукції. Після її коригування на зміну залишків незавершеного виробництва за собівартістю (приріст віднімається, зменшення додається) одержуємо виробничу собівартість товарної продукції. Якщо до останньої додати позавиробничі (комерційні) витрати, то одержимо повну собівартість товарної продукції.

Інший спосіб обчислення собівартості товарної продукції полягає в підсумовуванні попередньо визначеної собівартості окремих виробів, тобто

де СТ – собівартість товарної продукції;

п – кількість найменувань продукції (послуг);

Сі– собівартість одиниці і-ої продукції (послуги);

N – виробництво і-ої продукції (послуг) у натуральному вимірі.

Існує ще один метод обчислення собівартості товарної продукції – факторний. Його непогано опрацьовано методично, і він цілком може бути застосований як допоміжний. Згідно з цим методом [13, – С. 341]

де Ст.р. – собівартість планового обсягу товарної продукції за рівнем витрат базового (минулого) періоду (розрахункова собівартість);

т – кількість факторів впливу на собівартість продукції в плановому періоді;

ДСj – зміна собівартості в плановому (прогнозному) періоді під впливом j-го фактора.

Зміна собівартості під впливом організаційно-технічних факторів ДСот обчислюється на плановий обсяг виробництва як рівняння витрат до і після впровадження заходу [13, – С. 342]:

де C1, С2 – витрати на одиницю продукції до і після впровадження заходу;

N2 – обсяг виробництва даної продукції після впровадження заходу в плановому періоді.

Оскільки в розрахунковій собівартості Ст.р. умовно-постійні витрати взято на рівні базового періоду, а в плановому періоді обсяг виробництва може змінитися, що відповідно вплине на собівартість продукції, то це треба врахувати як окремий фактор [13, – С. 342]:

де ДСу.п. – відносна зміна умовно-постійних витрат у плановому періоді;

Су.о.б. – абсолютна сума умовно-постійних витрат у базовому періоді;

Рв, Ру.п. – зміна у плановому періоді відповідно обсягу виробництва та умовно-постійних витрат, %.

Умовний приклад. Обсяг товарної продукції у звітному році становив 10200 тис. грн., а витрати на 1 грн. цієї продукції – 0,91 грн. У плановому році передбачено збільшити обсяг виробництва продукції на 10%. Унаслідок запровадження нової техніки буде зекономлено 260 тис. грн. Умовно-постійні витрати у звітному році досягай 2500 тис. грн., а у зв'язку зі зростанням обсягу виробництва вони збільшаться в плановому році на 4%. [13, – С. 342]

За таких вихідних умов розрахункові показники становитимуть:

1) плановий обсяг товарної продукції:

Пт = 10200 · 1,1=11220 тис. грн.;

2) собівартість товарної продукції за рівнем витрат звітного року:

Стпз = 11220 · 0,91= 10210 тис. грн.;

3) відносна економія умовно-постійних витрат унаслідок зростання обсягу виробництва продукції становитиме:

ДСупв = 2500 · (4 – 10) / 100 = –150 тис. грн.

4) собівартість товарної продукції:

Стп = 10210 – (260 + 150) = 9800 тис. грн.

У практиці господарювання визначають і регулюють також загальний рівень витрат на одиницю обсягу товарної продукції. У наведеному прикладі планові витрати на 1 грн. товарної продукції становлять 0,87 грн. (9800 / 11220) і зменшаться порівняно зі звітним роком на 4,4% ((0,87 – 0,91) / 0,91).

Проте треба мати на увазі, що цей показник об’єктивно характеризує динаміку витрат лише за умови незмінних цін і структури випуску продукції.

Собівартість реалізованої продукції обчислюється коригуванням собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізованої продукції.

Ср = Смп + (Сс.п + Сс.к)

де Ср – собівартість реалізованої продукції;

Сс.п, Сс.к – собівартість залишків товарної продукції на складі на початок і кінець розрахункового періоду.

Отже, кошторис виробництва – це витрати підприємства, зв'язані з основною його діяльністю за певний період, незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Отже, кошторис виробництва і собівартість загального обсягу продукції, як правило, не збігаються. Кошторис виробництва складають за економічними елементами.

Собівартість продукції – це грошовий вираз витрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції.

Розділ 2. СОБІВАРТІСТЬ ОКРЕМИХ ВИРОБІВ

2.1. Сутність і методи калькулювання

У системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькулювання – обчислення собівартості окремих виробів. Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань: обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.

На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) планові та фактичні калькуляції. Перші обчислюються за плановими нормами витрат, другі – за їхнім фактичним рівнем.

Різновидом планових калькуляцій є так звані проектно-кошторисні калькуляції, які розробляються на разові замовлення, нові вироби на стадії їхнього проектування. Особливість цих калькуляцій у тім, що обчислення є приблизним за браком детальної нормативної бази.

Незалежно від конкретних особливостей виробництва і продукції калькулювання передбачає розв'язування таких методичних завдань: визначення об'єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей