На етапі рабовласницького суспільства започаткувався розвиток ієрархічної побудови управління. Ієрархія організації нараховувала тоді від двох-трьох рівнів (власник – майстер – наглядач за рабами) у виробничих організаціях індивідуальних власників до шести (цар – губернатор – керівник державного територіального органу управління – керівник виробництва (майстер) – наглядач за рабами) у державних виробничих організаціях.

За феодалізму типовим промисловим підприємством стала майстерня, господарем якої був власник-ремісник. З ним працювали підмайстри, учні і один-два ремісники, які готувалися незабаром стати самостійними майстрами. Майстерні об'єднувалися в цехи. Застосовувалися механічні засоби виробництва. Поділ праці ґрунтувався на технологічно закінчених комплексах операцій, які завершувалися виготовленням напівфабрикатів, а кооперація праці здійснювалася у внутріцехових і міжцехових формах. Між працівниками майстерні існували суворі ієрархічні відносини, які регулювали їх управлінську і виробничу діяльність. Певні управлінські функції щодо індивідуальних майстерень виконували ремісничі цехи: визначали квоти виробництва продукції кожним майстром, місця її збуту, порядок закупівлі сировини, економічного стимулювання до праці [24, 18].

Наприкінці середньовіччя цехова організація зіткнулася з такими проблемами, як зарегламентованість технології та управлінських відносин на виробництві, вузькість, традиціоналізм мислення керівників виробництва, обмеження на випуск продукції й застосування високопродуктивних машин та ін. Оскільки капітали, нагромаджені власниками майстерень та купцями, потребували продуктивного використання, почали зароджуватися виробничі організації підприємницького типу, засновані на капіталістичній формі виробничих відносин, особливістю яких є наявність центральної фігури – капіталіста-підприємця.

Особливістю капіталістичних організацій стало поєднання капіталу і підприємницької ідеї з працею найманих робітників.

З розвитком виробництва й економічних відносин управління ускладнювалося. Однак до початку XX ст. його функція залишалася універсальною. Здійснювали управління власник та невелика кількість управлінців. Пізніше, у процесі концентрації капіталу та створення великих підприємств, трестів, концернів, функція управління розширилася й диференціювалася на окремі види управлінської праці. Відбулася спеціалізація управлінців за функціями і підфункціями управління. Процес управління окреслився як комбінація зусиль спеціалізованих категорій управлінців – керівників і фахівців з окремих функцій управління.

За капіталізму управління економікою загалом та окремими підприємствами ґрунтується на системі ринків і цін. Поведінку кожного учасника економічної діяльності мотивують його інтереси: кожний господарюючий суб'єкт прагне максимізувати свій дохід шляхом індивідуального прийняття рішень. У конкуренцію вступають не тільки товари і послуги, а й виробничі та управлінські структури, методи управління. Одним із сегментів ринку праці є ринок робочої сили управлінських працівників, де спостерігається високий попит на спеціалістів, здатних здійснювати ефективне управління. Ринкова система постала механізмом, завдяки якому індивідуальні рішення й переваги стають відомими широкому загалу і координуються.

Ці особливості управління були властиві капіталістичній системі господарювання тільки на етапі зародження, в період чистого капіталізму, тобто капіталізму епохи вільної конкуренції. Пізніше капіталістична система управління трансформувалася, набуваючи спільних рис для всіх країн та окремих національних відмінностей.

Так, у США, починаючи з великої депресії 30-х років, посилилася роль уряду в регулюванні економічних і соціальних відносин, у тому числі відносин управління. Це було пов'язано з утворенням могутніх економічних організацій (великих корпорацій) та сильних профспілок. Держава змушена була втручатися в економіку, щоб нейтралізувати їх вплив на функціонування ринкової системи. За цей період у США нагромаджено великий досвід прямого регулювання відносин управління (антимонопольне законодавство) і непрямого регулювання економіки й управління з метою соціальної орієнтації виробництва.

У гітлерівській Німеччині існувала система авторитарного капіталізму, за якого держава здійснювала жорсткий контроль й управління економікою (за збереження приватної власності на засоби виробництва).

Військово-тоталітарного управління зазнали економіки Чилі, Південної Кореї, Греції й Індонезії, де диктатура військових була поєднана з капіталістичною системою відносин.

У Великобританії наприкінці XIX ст. активно стали впливати на управління виробничими підприємствами тред-юніони. Цей вплив виявлявся навіть у прямому формуванні ними вищої управлінської ланки в націоналізованих галузях.

Натепер суттєві регіонально-національні особливості розвинулися в управлінні економікою Німеччини, Франції, Японії, Сінгапуру, країнах Скандинавії, на американському континенті.

На початку XX ст. у більшості країн світу виникла нова форма організації капіталу – корпоративний капітал – сума індивідуальних капіталів, вкладених групами людей у певну організацію. Внаслідок цього в 30-40-х роках XX ст. у всіх економічно розвинутих країнах розмежували функції володіння і функції управління капіталом. Як правило, управління виробничо-господарською діяльністю більшості фірм Заходу здійснюють наймані управлінці-менеджери, які не є їх абсолютними власниками. Вони одержують заробітну плату, нерідко й частку прибутків фірми. З часом, купуючи акції, менеджери вищого рівня стають і власниками. Розмежування функцій володіння й управління капіталом стало передумовою оголошення XX ст. століттям революції управлінців. У цьому процесі сформувався менеджмент як особлива система управління виро-бництвом, породжена ринком і спрямована на забезпечення його діяльності.

У колишніх країнах комуністичної орієнтації також існували певні відмінності в управлінні підприємствами за єдності принципових засад господарювання. У Радянському Союзі, в Китаї, на Кубі, у В'єтнамі, Північній Кореї, Чехословаччині, Румунії та Монголії функціонувала класична командно-адміністративна система управління, за якої діяльність підприємств регламентували зверху. В колишній Югославії існував так званий ринковий соціалізм, який характеризували групова форма власності трудових колективів на засоби виробництва та ринкові відносини між підприємствами. У сільському господарстві Польщі та Угорщини переважали дрібні приватні власники.

Командно-адміністративна система управління постійно демонструвала свою неефективність. Час від часу в країнах соціалістичного табору здійснювали спроби її реформування, але без зміни основ функціонування. Однак політичні та економічні догми не давали змоги уникнути жорсткого централізованого управління, і тому всі спроби запровадження елементів ринкових відносин, а значить і самостійності підприємств, були приречені на невдачу. Крах командно-адміністративної системи був наслідком корінної розбіжності між комуністичною