Фонди обігу складаються із запасів готової продукції на складі підприємства; товарів, відвантажених покупцям; залишку грошових коштів на рахунку в банку і касі підприємства.

Від рівня організації оборотних коштів залежить ефективність їхнього використання і фінансові результати роботи підприємства загалом, тому організація оборотних коштів повинна вирішувати поточні та перспективні завдання як на рівні підприємства, так і всієї економіки. В зв'язку з цим такі питання потребують глибокого дослідження з теоретичного та практичного боків.

Проблеми організації оборотних коштів у сучасній економічній літературі дискусійні. Вони відображені у наукових роботах таких вітчизняних економістів, як В. Буряковський, В. Гриньова, А. Завгородній, А. Золотарьов, І. Зятковський, Л. Мельник, Г. Партии, А. Поддерьогін, Р. Слав'юк, Р Сорока, Н. Тарасенко, О. Терещенко, О. Філімоненков. Серед зарубіжних вчених фінансовим менеджментом оборотних коштів займаються І. Бланк, Є. Брігхем, П. Буніч, Д. Ван Хорн, А. Шеремет.

Вирішення питань практики організації оборотних коштів базується на теоретичних засадах, які сформульовані вітчизняною та зарубіжною фінансовою наукою. В основу дослідження цих проблем нами покладена теорія кругообігу капіталу.

Як відомо, оборотний капітал проходить три стадії кругообігу: грошову, виробничу і товарну.

Кругообіг оборотного капіталу в промисловості відбувається за формулою [23, 62-69]: |

ГК – ВЗ ... НВ ... ГП – ГК', | (1.1)

де ГК – грошові кошти, що авансуються; ВЗ – виробничі запаси й інші предмети праці; НВ – незавершене виробництво, ГП – готова продукція (товар);
ГК' – кошти, отримані від реалізації створеної продукції.

Мета функціонування капіталу реалізується, коли ГК' = ГК + АГ, тобто відбудеться приріст грошей порівняно з авансованою сумою, самозростання капіталу.

Оборотний капітал бере участь у створенні нової вартості через оборотні кошти.

У нашому досліджені важливим є сформулювати як принципи організації оборотних коштів, так і її елементи.

Поширеним є погляд, що "найважливішим принципом організації оборотних коштів підприємств... є їх поділ на власні і позичені" [18,187]. Під власними коштами розуміють статутний фонд, тимчасово нерозподілену частину прибутку. Позичені кошти – це банківські кредити та всі види кредиторської заборгованості. Дещо розширено трактуються джерела формування оборотних коштів [25,120-121]: власні джерела фінансування – статутний капітал, пайовий капітал, додатковий капітал, резервний капітал, цільові фонди, нерозподілений прибуток, сталі пасиви (кошти, які формально не належать підприємству, але перебувають у його розпорядженні); залучені джерела фінансування – короткотермінові кредити банків, комерційні кредити, інші види кредиторської заборгованості. Дискусійне трактування власних коштів дає О. Філімоненков: це "кошти підприємств, якими вони покривають мінімальні розміри оборотних активів (запасів і витрат), необхідні для забезпечення нормального, безперервного процесу виробництва та реалізації продукції" [34,162].

В окрему категорію виділяють із власних джерел залучені джерела – кошти, прирівняні до власних (стійка кредиторська заборгованість). При постановці проблеми у цьому випадку коло власних джерел формування на момент створення підприємства звужується до активів, внесених у статутний фонд. На думку І. Зятковського, на діючих підприємствах обігові кошти поповнюються за рахунок збільшення акціонерного капіталу (прямих інвестицій засновників до статутного фонду), чистого прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства, вільних амортизаційних коштів, залишків резервів, утворених за рахунок прибутку, коштів міністерств, асигнувань із бюджету та ін. До позичених джерел він відносить суми короткотермінових позик банку, кошти міністерств, отриманих за умови їх повернення, надходження від продажу облігацій тощо [22,103-104].

Вибір джерел фінансування оборотних коштів є важливим етапом управління оборотними коштами, який забезпечує вибір політики їх фінансування на підприємстві й оптимізацію структури їхніх джерел.

Класичним є поділ оборотних коштів на нормовані та ненормовані. Нормовані оборотні кошти – це кошти, авансовані у виробничі запаси, незавершене виробництво, готову продукцію, товари; ненормовані – кошти, що знаходяться в дебіторській заборгованості і грошових коштах. У сучасній економічній літературі зустрічаємо й інший поділ, наприклад, Р. Слав'юк до нормованих відносить грошові кошти у касі [28, 203].

Стосовно доцільності поділу оборотних коштів на нормовані та ненормовані цікаву пропозицію висловив Р. Сорока. На його думку, для підвищення ефективності кругообігу оборотного капіталу потрібна "відмова при плануванні оборотного капіталу від його розподілу на нормовані й ненормовані статті" [29, 79]. Таку позиція, очевидно, є передчасною, адже відмова від виділення ненормованих елементів коштів і розповсюдження нормування на всі оборотні кошти є недоцільною. Планування коштів у розрахунках, на банківських рахунках неможливе, та й величина нормативів у цьому випадку не свідчитиме ні про позитивні, ні про негативні явища.

Під нормуванням оборотних коштів розуміють, як правило, "визначення мінімальної їх потреби для створення запасів оборотних активів, необхідних для забезпечення нормальної і безперебійної діяльності підприємства" [25,122]. На наш погляд, вдалішим буде наступне формулювання: нормування оборотних коштів – економічно обґрунтований розрахунок оптимальної потреби в оборотних коштах для операційної діяльності підприємства. Фінансова та інвестиційна діяльності не пов'язані з матеріальними оборотними активами, в які авансуються оборотні кошти [23].

Порівнюючи між собою етапи створення та подальшого розвитку методології нормування запасів і методології нормування оборотних коштів, слід відзначити, що від самого початку і донині друга методологія чомусь протиставлялась першій. З точки зору сучасного розуміння цієї проблеми можна відзначити, що методологія нормування оборотних коштів менше розроблена та побудована на більш спрощених підходах до розрахунку.

Різноманітність методів нормування запасів та оборотних коштів ускладнює планування, контроль та управління ними. Як наголошують А. Радіонов і Р. Радіонов, відсутність єдиних поглядів гальмує удосконалення методології нормування запасів і не дозволяє зосередити зусилля спеціалістів на досліджені в одному напрямку [27, 99].

Єдність методологічних принципів, використання спільної вхідної інформації для нормування оборотних коштів і запасів,