Так, кредити, надані уряду протягом 1992- 1996 рр. (у національній валюті – 3,4 млрд. грн., в іноземній валюті – 1,2 млрд. дол. США), на сьогодні не повернено. Вони є вилученою із грошового обігу часткою, через яку Національний банк може здійснювати регулювання грошово-кредитного ринку. Щоправда, в 1997 р. Верховна Рада України прийняла закон, яким передбачено списання заборгованості уряду перед Національним банком у встановлених сумах, але без визначення фінансових джерел, за допомогою яких можна здійснити таке списання. Тому Національний банк України виступив ініціатором розробки нового законопроекту "Про реструктуризацію заборгованості Уряду перед Національним банком за кредитами, одержаними в 1992- 1996 роках", яким передбачено конкретні строки, в які уряд має забезпечити повернення кредитів, одержаних від Національного банку.

Аналогічна ситуація склалась і на фондовому ринку державних цінних паперів, основним учасником якого в 1998-1999 рр. виступав Національний банк. Сума емісійних коштів, направлених Національним банком через первинний ринок державних цінних паперів, становить 14,8 млрд. грн. Строк повернення їх пролонговано через механізм конверсії ОВДП на період до 2006-2008 рр., тобто ця сума також вилучена з ефективного управління грошово-кредитним ринком [21].

Основні канали, через які Національний банк України поповнює грошово-кредитний ринок додатковими коштами і на які може впливати при здійсненні регулювання грошово-кредитного ринку, такі:

Обсяг грошової маси, що перебуває в обігу внаслідок випуску її через названі вище канали, на 01.01.2000 р. становив 22,1 млрд. грн., а її структура була такою:

Приріст грошової маси в 1999 р. становив 40 % і в основному відбувався за рахунок збільшення випуску грошей Національним банком (приріст базових грошей становив 39,2 %). Це свідчить про відсутність активної кредитної політики з боку комерційних банків, що, у свою чергу, пов'язано з відсутністю реального позичальника, якому комерційні банки можуть надавати кредити, маючи впевненість у їх поверненні, а тому грошовий мультиплікатор, який характеризує зростання пропозиції грошей при зростанні грошової бази, залишається незмінним – 1,84. Аналіз динаміки зростання кредитних вкладень у народне господарство показує, що ейфорія комерційних банків щодо широкого надання кредитів у 1992-1994 рр. змінилася песимізмом, оскільки більшість наданих у національній валюті кредитів віднесено до категорії проблемних.

В умовах, коли економіка переходить на ринкові засади, неможливо адміністративними методами визначати вартість кредитних коштів. Для того, щоб надати пільги на вартість кредитних ресурсів одним, необхідно додатковий фінансовий тягар перекласти на інших. Це взаємопов'язані економічні процеси. Ініціаторам надання дешевих кредитів необхідно знати, що кредит дешевий там, де створено стабільну економіку. А тому при посиланні на західні держави, в яких кредити надаються під 5-6 %, необхідно усвідомлювати, що в цих країнах річний рівень інфляції становить 1-1,5 % [21].

Відносної стабільності як в економіці держави в цілому, так і на грошово-кредитному ринку протягом 1996-1997 рр. було досягнуто завдяки тому, що грошово-кредитна політика здійснювалася переважно без адміністративного втручання в ці процеси. Організовано було проведено безконфіскаційну грошову реформу, яка засвідчила довіру суб'єктів ринку до грошово-кредитної політики держави.

У цей період відносно нормально функціонував ринок державних цінних паперів, що давало можливість Національному банку шляхом використання ринкових фінансових інструментів здійснювати регулювання грошово-кредитного ринку (операції на відкритому ринку, рефінансування через ломбардний кредит та операції репо). Як наслідок, такі інструменти регулювання ринку як обов'язкові резерви та відсоткова політика було послаблено.

У подальшому в зв'язку з прийняттям урядом непопулярних рішень з примусової конверсії ОВДП, які належали комерційним банкам та Національному банку, довіра інвесторів до фондового ринку майже зникла, а Національний банк одержав у своє розпорядження портфель із непривабливих для інших учасників ринку цінних паперів.

Тому протягом 1998-2005 рр. основне навантаження в управлінні грошово-кредитним ринком припадало на обов'язкові резерви, які встановлювалися на високому рівні, та на депозитні сертифікати Національного банку, за допомогою яких із обігу на певний період вилучалася надлишкова грошова маса, і, таким чином, не створювався такий її обсяг, який загрожував би руйнуванням грошово-кредитного ринку.

Якщо робити висновок, чи є в Україні грошово-кредитна (монетарна) політика, то відповідь буде однозначна: так, є. І лише завдяки їй при відсутності реальних ринкових реформ на мікро- та макрорівнях, незбалансованості фіскальної політики, яка великим тягарем тисне на вітчизняного товаровиробника, протягом усіх років після 1994 р. вдавалось утримувати стабільність на грошово-кредитному ринку і не допустити фінансової кризи в державі.

Постійні звинувачення Національного банку України в жорсткій монетарній політиці безпідставні. Він реалізує таку монетарну політику, яка відповідає економічній ситуації в державі, а яка вона – жорстка, м'яка, виважена – залежить від сприйняття і розуміння її представниками різних політичних та економічних кіл.

Можна констатувати, що Національний банк України на початок 2006 р. мав у своєму арсеналі усі нормативне забезпечені інструменти управління грошово-кредитним ринком для проведення грошово-кредитної політики, яку використовують центральні банки інших держав. Окремі з них доопрацьовуються, вдосконалюються і будуть застосовуватись більш ефективно в подальшому.

Але не завжди є можливість використовувати повною мірою той чи інший інструмент регулювання. Їхнє застосування та рівень використання залежать від характеру економічних та політичних процесів у державі, а також від поточної ситуації на грошово-кредитному ринку та перспектив його