узагальнюючим, якісним показником діяльності підприємств, показником її ефективності. Є певні особливості у формуванні собівартості продукції (робіт, послуг) залежно від сфери діяльності, галузі господарства.
Узагальнено можна дати таке визначення собівартості.
Собівартість продукції (робіт, послуг) – це виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на їх виробництво (виконання).
Витрати на виробництво продукції утворюють виробничу собівартість.
Як уже було сказано, підприємство може суттєво впливати на формування собівартості. Однак при цьому необхідно взяти до уваги таке.
По-перше, склад (перелік) витрат, що їх можна відносити на собівартість, регламентований законодавством. Протягом 1996 р. Постановами Кабінету Міністрів України були затверджені "Типові положення з питань планування, обліку і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг), у промисловості, сільському господарстві, будівництві, торгівлі, собівартості науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт".
На основі "Типових положень" розроблено галузеві, відомчі положення, інструкції, що визначають порядок визначення планової і фактичної собівартості продукції (робіт, послуг).
Витрати виробництва, що включаються в собівартість продукції (робіт, послуг), групуються за такими елементами: матеріальні витрати, витрати на оплату праці, відрахування на соціальні заходи, амортизація основних фондів і нематеріальних активів, інші витрати.
По-друге, у складі витрат, що включаються в собівартість, розмір деяких із них також регулюється державою встановленням нормативів відрахувань. Це передусім стосується таких елементів витрат:
відрахування на соціальні заходи (державне пенсійне страхування, соціальне страхування, страхування на випадок безробіття);
амортизація основних засобів і нематеріальних активів;
витрати на фінансування ремонту й поліпшення основних фондів;
інші витрати (податки на землю і на транспортні засоби, відрахування в Державний інноваційний фонд, комунальний податок) [27, 72].
Вплив підприємств на названі елементи витрат є обмеженим. Однак і він можливий через належне управління показниками, до яких застосовуються встановлені нормативи відрахувань: витрати на оплату праці, структура і джерела її виплати; вартість основних виробничих фондів, що належать підприємству, їх структура і джерела формування.
У Законі "Про оподаткування прибутку підприємств" [4] від 22 травня 1997 року і прийнятих до нього доповненнях не згадується категорія "собівартість", бо розрахунок оподаткованого прибутку базується на обчисленні валового доходу і його наступному коригуванні. Однак з цього не слід робити висновку про ліквідацію собівартості як показника діяльності підприємства, що поспішили оголосити деякі економісти після прийняття названого закону.
Без обчислення собівартості неможливо визначити фінансовий результат виробничо-господарської діяльності підприємства. Скорочення витрат на виробництво продукції, тобто зниження її собівартості, є важливим фактором збільшення прибутку від реалізації. Цього можна досягти за рахунок використання численних факторів, що впливають на скорочення витрат на виробництво продукції. Для цього необхідно знати: повний перелік указаних витрат; особливості складу і формування витрат з урахуванням сфери й галузі діяльності підприємства.
Слід зазначити, що нині підприємства всіх форм власності отримали більше самостійності в прийнятті рішень щодо формування собівартості. Однак вони не можуть порушувати чинних законодавчих і нормативних документів, що регламентують ці питання.
Відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку, що набули чинності з 2000 року (зокрема за положенням бухгалтерського обліку 9 "Запаси"), собівартість реалізованої продукції складається з виробничої собівартості продукції, яку було реалізовано протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та наднормативних виробничих витрат.
До виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) включають:
прямі матеріальні витрати;
прямі витрати на оплату праці;
інші прямі витрати;
загальновиробничі витрати.
Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) установлюється підприємством.
Витрати, пов'язані з операційною діяльністю, які не включаються до виробничої собівартості реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг), поділяються на:
адміністративні витрати,
витрати на збут;
інші операційні витрати [27, 73].
3.2. Методи планування виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг)
На підприємстві виручка від реалізації продукції – це важливий об'єкт планування. На плануванні величини виручки від реалізації базується все фінансове планування підприємства.
Планування виручки від реалізації необхідне для визначення валового доходу, прибутку, а також для складання оперативних, фінансових і касових планів. Правильне планування виручки від реалізації має велике значення для нормальної господарської діяльності підприємства. Якщо план реалізації є економічно обґрунтованим та успішно виконується, то підприємство має в своєму розпорядженні грошові кошти, що є достатніми для господарської діяльності. Несвоєчасне і неповне надходження виручки призводить до фінансових ускладнень та порушує нормальну діяльність підприємства.
Виручка від реалізації кожної номенклатури виробів визначається методом прямого рахунку за формулою [26, 80]:
В = Р Ч Ц,
де В – виручка,
Р – кількість реалізованих виробів (обсяг реалізації),
Ц – ціна реалізації кожного виробу.
Реалізаційні ціни в плановому періоді визначають на підставі цін базового періоду, які коригують на передбачувані зміни в плановому періоді, в тому числі з врахуванням попиту і пропозиції.
Обсяг реалізації можна розрахувати, виходячи з товарного випуску виробів у плановому періоді, а саме: додаючи залишки виробів на початок періоду і віднімаючи залишки на кінець планового періоду.
При цьому розмір залишків нереалізованої продукції на початок року складається з готової продукції на складі підприємства, товарів відвантажених, товарів, неоплачених покупцями в строк, товарів на відповідальному зберіганні у покупців.
Розмір нереалізованої продукції на кінець планового року визначається, виходячи з нормативних залишків готової продукції на складі підприємства і товарів відвантажених, строк оплати яких не настав, в межах нормативних строків документообігу. В результаті такої методики планування залишки нереалізованої продукції на початок планового року, як правило, завжди перевищують залишки на його кінець, а загальний плановий розмір реалізації перевищує плановий випуск товарної продукції. Однак на практиці в залишках нереалізованої продук-ції на кінець звітного року постійно містяться товари, не оплачені покупцями в строк, які знаходяться на відповідальному зберіганні по причинах, що не залежать від підприємства-постачальника. Це негативно впливає на виконання плану реалізації продукції.