Особливу увагу в контексті розвитку місцевого самоврядування та необхідності забезпечення місцевих бюджетів надійною доходною базою є застосування в сучасній податковій системі спрощених систем оподаткування, а саме фіксованого сільськогосподарського податку. На сплату фіксованого сільськогосподарського податку перейшла переважна більшість сільськогосподарських господарств. Відповідно до Закону України “Про фіксований сільськогосподарський податок” сільськогосподарські господарства більше не є платниками дванадцяти загальнодержавних та місцевих податків та зборів, в тому числі податку на прибуток підприємств та плати на землю. Тридцять відсотків від суми фіксованого сільськогосподарського податку повинно надходити до місцевих бюджетів. Об’єктом оподаткування фіксованим сільськогосподарським податком виступає площа сільськогосподарських угідь, що робить цей податок стабільним джерелом наповнення місцевих бюджетів базового рівня – сільських та селищних бюджетів. Але знову ж таки виникає проблема визначення реальної ринкової вартості землі та знаходження ефективного її власника, якій буде спроможний вчасно та у повному обсязі сплачувати податок до бюджетів.

Разом з тим сучасна проблема застосування фіксованого сільськогосподарського податку полягає не тільки в тому, що немає ринку землі та ефективних землекористувачів, а і у встановленому Законом звільненні від сплати цього податку його платників до 1 січня 2001 року. Крім того, відповідно до Закону України “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001 - 2004 років”, який був прийнятий 18 січня 2001 року, сільськогосподарські підприємства не будуть сплачувати до бюджету до 1 січня 2004 року податок на додану вартість. На сьогоднішній день до Верховної Ради внесена певна кількість законопроектів, якими пропонується або списати та реструктурувати заборгованість агропромислових підприємств по сплаті заборгованості, в тому числі і до місцевих бюджетів, або взагалі передбачається звільнити сільськогосподарські підприємства від сплати фіксованого сільськогосподарського податку до 2003 року. Таким чином можна зробити висновок, що у разі продовження практики внесення змін до законодавства щодо оподаткування сільськогосподарських товаровиробників буде неможливим у подальшому формування стабільних та передбачуваних джерел наповнення місцевих бюджетів базового рівня, особливо сіл та селищ.

3. Особливості збалансування місцевих бюджетів

Принцип збалансованості місцевих бюджетів завжди мав велике значення. Він відображається в багатьох правових документах. Доходна та видаткова частини місцевих бюджетів визначаються в основному затверджуваними парламентом нормами. Це означає, що державні органи створюють систему місцевих бюджетів, основною умовою існування якої має бути гармонія між доходною та видатковою сторонами місцевих бюджетів, тобто рівновага. Передача обов'язків і відповідальності місцевим органам влади має супроводжуватися забезпеченням цих органів відповідними фінансовими ресурсами. З правової точки зору про відповідність між зв'язками та фінансовими ресурсами можна говорити тоді, коли обов'язки супроводжуються правами та компетенціями на використання джерел доходів.

Ці компетенції можуть визначатися по-різному - від прав на використання ресурсів до нормативних компетенцій, тобто прав щодо встановлення податків. Місцеві органи влади повинні мати юридичне закріплені джерела доходів, достатні для покриття обов'язкових видатків. Це, звичайно, не означає, що місцеві органи влади можуть мати можливість виконувати тільки обов’язкові функції. Може бути ситуація, за якої місцеві органи влади мають на своїх рахунках необхідні фінансові кошти, але не мають відповідних прав щодо їх використання. Існує небезпека, що чіткий розподіл обов'язків і ресурсів зменшить самостійність місцевих органів влади. Однак така небезпека не означає зв'язку між збалансованим бюджетом та недостатньою самостійністю. Збалансована система доходів і видатків має забезпечувати відповідний рівень самостійності місцевих органів влади як у видатковій, так і в доходній частині. Закладання в українському законодавстві принципів збалансованості місцевих бюджетів було спричинено загальною складною фінансовою ситуацією та інфляцією. Приводом цього було також побоювання, що при набутті значної відносної самостійності місцеві органи перевищать власні доходи і це стане зайвим тягарем для надто дефіцитного бюджету держави. Частково з такими думками можна погодитись. Однак за відсутності протягом років достатніх власних місцевих доходів прийняте положення фактично обмежувало самостійність регіонів, змушуючи їх скорочувати видатки. Цю ситуацію не можна вважати за правильну. В багатьох випадках намір самостійності місцевих органів влади може залишитися лише декларативним, підкреслюючи також теоретично визнану регіональну самостійність територіального планування. В міру розвитку вітчизняної системи місцевої влади необхідно давати оцінку взаємовідносинам між органами місцевого самоврядування, регіонами та урядом. Така оцінка має стосуватися впливу зазначених взаємовідносин на можливості участі у співпраці за умов глобалізації світової економіки. У ситуації обмеженості публічних бюджетів уряд може відмовитися від деяких програм з метою збалансування бюджету держави. Постає ряд питань. Чи повинні міоцені органи влади у відповідь на такі обмеження також призупинити діяльність у цих сферах? Якщо ні, то яким способом має фінансуватися місцева сфера послуг" Чи нові обов'язки мають передаватися від уряду місцевим органам влади разом із додатковою фінансовою підтримкою у вигляді дотації або нових джерел доходів? До якого рівня уряд має втручатися у розбіжності, які виникають з неправильного закріплення компетенцій у галузі видатків і з різного податкового потенціалу? Під час пошуку відповідей на ці питання необхідно пам'ятати про певні засади, якими треба керуватися. Основне питання, яке виникає в дискусіях про місцеві податки та доходи місцевих бюджетів, - чи повинні особи, які користуються публічними послугами та майном в міру своїх можливостей за них платити? Коли люди можуть користуватися майном чи послугами за цінами,