План

Вступ.

1. Становлення медичного страхування в Україні.

2. Порівняння медичного страхування в Україні з іншими країнами світу.

3. Перспективи розвитку медичного страхування України.

Висновок.

Використана література.

Вступ

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування в Україні є системою прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках визначених Законом, за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхових внесків працедавцями, громадянами, а також бюджетних та інших законних джерел. Hа сьогоднi в Україні юридичні та фізичні особи вже сплачують внески, на рахунки відповідних фондів на такі види загальнообов'язкового державного соцiального страхування: обов'язкове державне пенсiйне страхування; у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; на випадок безробіття; від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.

Для залучення додаткових коштів пiдприємств (установ, органiзацiй), фізичних осiб-пiдприємців та осiб вiльних професiй на утримання медичних закладів через систему державного соціального страхування необхiдно прийняти Закон України “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”.

За рахунок загальнообов'язкового державного соціального страхування надаються застрахованим особам такі види медико-соціальних послуг в:

1) пенсійному страхуванні — медичні профілактично-реабілітаційні заходи;

2) медичному страхуванні — діагностика та амбулаторне лікування; стаціонарне лікування; надання готових лікарських засобів та виробів медичного призначення; профілактичні та освітні заходи; забезпечення медичної реабілітації осіб, які перенесли особливо важкі операції або мають хронічні захворювання.

Обсяг та види послуг, що надаються за рахунок коштів цього страхування, визначається базовою та територіальними програмами обов'язкового медичного страхування, які затверджуються в порядку, встановленому законодавством;

3) страхуванні у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням — допомога з тимчасової непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною); допомога при вагітності та пологах; допомога при народженні дитини та для догляду за нею; забезпечення оздоровчих заходів;

4) страхуванні від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання — профілактичні заходи для запобігання нещасних випадків на виробництві та професійним захворюванням; відновлення здоров'я та працездатності потерпілого; допомога при тимчасовій непрацездатності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання; відшкодування збитків, заподіяних працівникові каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним своїх трудових обов'язків.

За нашими розрахунками доцiльною була б така система обов'язкових вiдрахувань - внескiв на загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування:

а) для працедавців - 12 відсотків від суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, що включають витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, інші заохочувальні і компенсаційні виплати, які підлягають обкладанню прибутковим податком з громадян;

б) для найманих працівників — від суми оплати праці, що включає основну та додаткову заробітну плату, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які підлягають обкладанню прибутковим податком з громадян: 1 відсоток — для найманих працівників, які мають заробітну плату нижче 150 гривень; 2 відсотки — для найманих працівників, які мають заробітну плату понад 150 гривень. В той же час розмiр внескiв для непрацюючих громадян не повинен бути нижчим, нiж для працюючих.

Основними джерелами коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування України повинні бути: страхові внески страхувальників; внески з фонду страхування від нещасних випадків на виробництві за оплату медичної допомоги постраждалим; відрахування підприємств і громадян за існуючий ризик для здоров'я; цільові бюджетні субсидії; інші надходження, дозволені законодавством. Цей Фонд повинен бути цільовим централізованим страховим фондом і некомерційною самоврядною організацією.

Територiальнi відділення цього Фонду формуються в Автономнiй Республiцi Крим, областях i мiстах Києві та Севастополі. Кошти на поточну діяльність Фонду та його територiальних відділень не повинні перевищувати 3 % зібраних коштів. Управлiння цим Фондом повинно здiйснюватись на паритетних засадах державою, представниками застрахованих осіб та роботодавців за допомогою колегiального органу — Правлiння Фонду.

1. Становлення медичного страхування в Україні

Відомо, що вітчизняне медичне страхування зародилося на Півдні України в кінці 80-х - на початку 90-х років XIX ст. У цей час прогресивна частина підприємців Одеси почала страхувати своїх робітників від шкоди їх здоров'ю на виробництві у діючих тоді приватних загальнострахових товариствах. При цьому виявилося, що таке страхування було найбільш прийнятне для підприємств середнього масштабу. Для малих підприємств воно було занадто відчутним у фінансовому плані, а для великих - вигідніше було за окремий нещасний випадок виплатити потерпілому компенсацію, ніж платити страхові внески за всіх працюючих. Для середніх підприємств навіть один нещасний випадок із тяжкими наслідками призводив до великих витрат власника виробництва, і тому вигідніше було платити значні страхові суми, ніж збанкрутувати від раптових групових нещасних випадків і захворювань, породжених недосконалістю тогочасного виробництва і низькою кваліфікацією працюючих, а нещасні випадки були не рідкістю на підприємствах.

Згодом, окрім Одеси, страхування поширилося на всі промислові центри Херсонської губернії - Миколаїв, Херсон, Єлізаветград. Але з часом виявилося, що така комерційна форма добровільного страхування у приватних страхових компаніях загалом невигідна. У 1896 p.

Роботодавцями-страхувальниками губернії було сплачено компаніям-страховикам внески на суму, що становила 1,9% загального заробітку застрахованих робітників, а для потерпілих працівників від цих компаній було отримано страхових винагород в сумі, що становила всього 23,9% суми страхових внесків. Решта (76,1%) внесків роботодавців залишилась у прибутку страхових компаній.

Тому серед підприємців виникла ідея активного підтримання