Специфіка діяльності МВФ полягає в тому, що, за Статутом, він має не тільки акумулювати і розпоряджатися внесками країн-членів, а й емітувати власну валюту і брати запозичення у цент-ральних банків та урядів своїх членів. Власною валютою МВФ починаючи з 1969 р. стали спеціальні права запозичення.

Спеціальні права запозичення (СПЗ) — є штучно створеними в межах МВФ кредитно-розрахун-ковими засобами, їх поява була зумовлена різким загостренням проблеми міжнародної ліквідності в середині 60-х років, коли усвідомлення недостатності наявних запасів золота та його замінників для нормального функціонування світової торгівлі і міжнародних розрахунків стало масовим і безумовним.

Країни—члени МВФ використовують СПЗ у різних операціях щодо переказу ресурсів:

для отримання іншої валюти шляхом здійснення «угод за домо-вленістю» з іншим учасником; в обмінних операціях (свопах), коли один учасник перераховує іншому учаснику суму СПЗ в обмін на еквівалентну суму валюти за умов проведення зворот-ної операції на обумовлену дату в майбутньому за погодженим курсом обміну;

у форвардних операціях з купівлі або продажу СПЗ з постав-кою на визначену дату в майбутньому за валюту на основі обумовленого курсу обміну;

для надання позик;

для урегулювання фінансових зобов'язань перед іншим учас-ником;

як гарантії виконання фінансових зобов'язань.

Черговий дефіцит ліквідності був констатований наприкінці минулого десятиріччя, в зв'язку з чим у вересні 1997 р. Рада управляючих ухвалила пропозицію про прийняття четвертої по-правки до Статуту, згідно з якою авуари Фонду мали збільшити-ся за рахунок разової спеціальної емісії СПЗ у обсязі 21,4 млрд. (Однією з причин необхідності нової емісії називалася відсутність нарахованих їм СПЗ майже у 1/5 членів Фонду, що вступили до МВФ після 1981 р. — дати останньої емісії цих одиниць Фондом.)

Для реалізації цієї пропозиції потрібна згода 3/5 членів МВФ. що володіють у сумі 85 % голосів. Необхідної кількості голосів на підтримку емісії досі ще не набрано.

За станом на 5 березня 2002 р. згода на емісію нової порції СПЗ отримана від 106 членів Фонду, що в сумі володіють.

2.ГРУПА ВСЕСВІТНЬОГО БАНКУ

Всесвітній банк є багатосторонньою неурядовою фінансово-кредитною установою. Під назвою "Всесвітній банк" об'єднано дві самостійні в юридичному і фінансовому відношенні організації: Міжнародний банк реконструкції й роз-витку (МБРР) і Міжнародну асоціацію розвитку (МАР). Незважа-ючи на відокремленість цих структур, вони мають спільні керівні органи, очолювані Президентом Всесвітнього банку, спільний персонал та організаційно-технічні засоби. МБРР і МАР викону-ють три взаємопов'язані функції: надання позичкового капіталу технічної допомоги, консультування у сфері економіки, а також стимулювання припливу інвестицій з інших джерел.

Всесвітній банк має три організації-філії: Міжнародну фінан-сову корпорацію (МФК), Багатосторонню агенцію гарантуванні інвестицій (БАГІ) і Міжнародний центр урегулювання інвес-тиційних суперечок (МЦУІС). Усі ці фінансові організації разом утворюють міждержавну інвестиційну групу — Групу Всесвітнього банку. Офіційна мета діяльності членів Групи однакова — подолання бідності й підви-щення життєвих стандартів країн-членів шляхом сприяння еко-номічному розвитку останніх і залучення ресурсів з розвинутих країн до країн, що розвиваються. Втім, кожна з п'яти організацій Групи Всесвітнього банку була заснована з метою розв'язання певних конкретних завдань, отже, кожна з них має свої функції і відіграє самостійну, якісно відмінну роль.

Україна з вересня 1992 р. стала членом МБРР, у жовтні 1993 р. — учасницею МФК, а в 1995 р. — повним членом БАТІ.

Організації, що входять до Групи Світового банку

3.РЕГІОНАЛЬНІ БАНКИ РОЗВИТКУ

У міру масової появи на повоєнній мапі на місці колишніх колоній нових незалежних держав набувало актуальності питання про перспективи їхнього подальшого розвитку. Всупереч намаганням колишніх метрополій і надалі зберігати вікові традиції використання ринків колоній для збуту власної продукції лідери новостворюваних суверенних держав почали настійно вимагати негайного переходу до рівноправних еконо-мічних відносин, наголошуючи на необхідності забезпечення вільного доступу власних промислових виробів (а не сировини) на ринки розвинутих країн. Спростовуючи твердження ідеологів вільного ринку про плідність традиційного "партнерства" і "взаємозалежності" Півночі і Півдня, керівники нових незалеж-них азійських та африканських держав висунули вимоги ради-кальної перебудови економічних відносин і щонайскорішого встановлення "нового міжнародного економічного порядку". Поглибленню протистояння між "заможною Північчю" і "бідним Півднем" сприяла й активна пропагандистська діяльність Радянського Союзу, посилення впливу якого на країни Азії, Африки та Латинської Америки промислово розвинуті країни вважали вкрай небажаним.

Не останнім за значенням чинником, що спонукав керів-ництво країн "третього світу" до заснування регіональних банків, було і їх небажання виконувати всі вимоги, пов'язані з отриман-ням пільгових кредитів МВФ і МАР, — ставка робилася на власні сили. Втім, нестача власних наявних ресурсів рано (в Латинській Америці) чи пізно (в Африці) примусила керівництво нових суве-ренних держав звернутися за фінансовою підтримкою операцій банків до колишніх метрополій.

Регіональні міжнародні кредитно-фінансові інститути – це установи, діяльність яких спрямована на розвиток економіки, економічного співробітництва та інтеграційних процесів у регіоні. Співпрацюють лише з країнами-членами в напрямах кредитування об’єктів інфраструктури, сільського господарства, добувної промисловості.

Чільне місце в новій інституційній структурі валютно-кредит-них відносин посіли Міжамериканський (МаБР), Азійський (АзБР) та Африканський (АфБР) банки розвитку.

У статутах усіх регіональних банків (що від самого початку бу-ли визначені як неприбуткові організації) задекларовано одну й ту саму мету — надання довгострокової фінансової та технічної допомоги для прискореної розбудови й розвитку конкуренто-спроможних економік країн регіону, а також сприяння еконо-мічній кооперації та інтеграції акціонерів банків у процесах роз-будови комплексного регіонального господарства й у вирішенні специфічних регіональних проблем. У статутах усіх регіональних банків вказується і на необхідність розробки стратегії розвитку країн—членів відповідного банку з урахуванням регіональної специфіки, а