Отже, підвищення попиту при обмеженній пропозиції призводить до підвищення цін. Пояснюється це тим, що еластичність пропозиції по ціні залишається низькою. Це зумовить подальше зростання “інфляційного розриву” між сукупним попитом та сукупною пропозицією.

Якщо рівняння обміну розглядати з позиції динаміки цін, гроей, випуску продукції (ВВП) і швидкості обігу грошей, то рівняння (2) можна переписати в термінах темпів приросту:

P = M ѕ Y + V (3) або M/P = Y ѕ V (4)

Отже, норма інфляції (P) дорівнює різниці між темпами приросту номінальної грошової маси і реального попиту на гроші (3).

Із рівняння (4) витікає, що темп приросту реального попиту (M/P) на гроші дорівнює темпам приросту реальних доходів (Y) за мінусом приросту швидкості обігу грошей (V).

Розглядаючи рівняння (3) і (4) ми можемо прийти до висновку: якщо зростають номінальна грошова маса і реальні доходи, то обидва ці чинники впливають на рівень цін у протележних напрямках: зростання номінальної грошової маси сприяє інфляції, тобто зростання цін, тоді як збільшення реальних доходів а, значить, збільшення реального попиту на гроші в тенденції призводять до падіння рівня цін. Чистий ефект залежить від співвідношення цих двох показників. Інтенсивне зростання номінальної грошової маси, яке не супроводжується збільшенням попиту на реальні залишки, що призводить до винекнення різновиду “гарячих грошей” ѕ грошей, що втрачають функцію нагромадження і не затримуються надовго на руках у населення, що призводить до ще більшої інфляції. Навпаки, якщо інтенсивно зростає реальний попит на гроші (реальні доходи), то при любому рівні зростання грошової маси відбувається певне скорочення інфляції. Наприклад, якщо швидкість обігу грошей величина постійна, а реальні доходи зростають, скажімо, на 3% на рік, то в цьому випадку реальний попит на гроші зросте теж на 3%.

Якщо номінальна грошова маса зросте на 10% за рік, то норма інфляції становитиме 7% (10% ѕ 3%). При зростанні грошової маси на 15% норма інфляції сягатиме вже 12% (15% ѕ 3%); підвищення темпів приросту реальних доходів, скажімо, до 5% замість 3% буде означати зниження інфляції.

Прискорення швидкості обігу грошей слугує додатковим стимулятором інфляційного процесу. Цей показник визначається як відношення номінального доходу (ВВП) до номінальної грошової маси, або у вигляді формули:

PY

V = ———— , (5)

M

Звідси V = Y/(M/P), (6)

що означає швидкість обігу грошей дорівнює відношенню реальних доходів до реальних залишків. При заданому рівні доходів швидкість обігу зростає, коли попит на реальні залишки падає. Цей показник високий на стадії галопуючої, особливо, гіперінфляції і низький на стадії повзучої інфляції.

Таким чином, на темпи інфляції впливає три агреговані складники: темпи приросту грошової маси, темпи зміни швидкості обігу грошової маси і темпи зміни обсягів виробництва (ВВВП). Залежно від конкретної економічної ситуації вплив цих показників на інфляційний процес неоднаковий. Так, в Україні середньомісячна інфляція у 1993 р. Складала 47%, при цьому: 35,7% ѕ за причини зростання грошової маси, 8,5% ѕ зміни швидкості обігу грошей, і 2,8% ѕ за причини спаду виробництва.

Фіскальна інфляція. Причиною ланцюгу, який зўєднує, з одного боку, приріст грошової маси, а з другого ѕ зростання рівня цін стає хронічний та колосальний за розміром дефіцит державного бюджету, який покривається переважно за рахунок кредитної емісії грошей. За такої ситуації жоден уряд, як підкреслював Дж. Кейнс, не погодиться проголосити себе банкрутом, не вдаючись до послуг емісійного механізму, що знаходиться в його розпорядженні. Держава вдається до такої крайньої міри як емісія грошей у тому випадку, коли вона не в змозі розвўязати проблему бюджетного дефіциту шляхом податкової політики або випуску цінних паперів.

Кредитна емісія означає, що центральний банк ѕ агент уряду покриває державний борг чи фінансує державну амбіціозну програму видатків емісійними кредитами, які не мають реального забезпечення. Пряме кредитування уряду практично виглядає як зростання чистих активів, джерела яких знаходяться у пасиві балансу центрального банку внаслідок чого збільшується грошова база та сукупний попит. А це може викликати надмірне зростання грошового попиту порівняно з наявною пропозицією товарів і як наслідок ѕ черговий спрут інфляції. Отже, чим більший дефіцит бюджету, тим більший рівень інфляції, причому із сказаного ѕ це явище є нелінійне і динаміка його має тенденцію до зростання.

Насправді, фінансування бюджетного дефіциту шляхом грошової емісії є своєрідною формою оподаткування ѕ “інфляційним податком”. Розмір вигоди, яку отримує держава, можна визначити як добуток рівня інфляції і реальних грошових залишків, що втрачають свою вартість. Припустимо, що ви маєте на руках 200 доларів при річній нормі інфляції 50%. За рік інфляція зменшить вартісь ваших реальних грошових залишків на 100 доларів, котрі і складають “інфляційний податок”. Власно він поїдає заощадження населення, знецінює пенсії, заробітну платню і викликає перерозподіл багатства. Дж. Кейнс так описав цю ситуацію: це така форма оподаткування уникнути якої майже неможливо. Навіть найслабкіший уряд в змозі запровадити його у тій ситуації, коли він не здатний на щось інше.

Отже, основна причина фіскальної інфляції ѕ дефіцит бюджету та його покриття за рахунок емісійних кредитів центрального банку. Адже вони ѕ основний каталізатор інфляції. Досвід багатьох країн показує, що лише ті країни, в яких були створені інституційні та економічні умови для відмови від фінансування державного бюджету за рахунок кредитів центрального банку, спромоглися приборкати інфляцію.

Проте,