Пенсійний фонд тоді бачився як цільове джерело для виплати пенсій, незалежно від Державного бюджету, а в залежності від внесків роботодавців та працівників і, відповідно, забезпечити розмір пенсії з врахуванням реального трудового вкладу працівника. Тоді ж вводилась система відрахувань до Пенсійного фонду в розмірі 1% від заробітку безпосередньо з громадян, ідея якої полягала в тому, щоб ці кошти індивідуально обліковувалися, щоб згодом на них нараховувалися відсотки і потім пенсія визначалася з врахуванням цих накопичень. В перші роки діяльності Пенсійного фонду існували вкладиші до трудових книжок, де щомісяця мала відображатися сплата цих внесків. Проте цю ідею з різних причин так і не вдалося реалізувати повністю. Але, якщо подивитись на проведення пенсійної реформи, то щось подібне сьогодні створюють шляхом запровадження персоніфікованого обліку відомостей.

Наступний момент полягає в тому, що на початку своєї діяльності Пенсійний фонд мав профіцит коштів, тобто більше збирав, ніж виплачував, але мав право проводити комерційну діяльність, або інвестування для відновлення цих коштів. І в 1992-1993 рр. фонд заробляв кошти, маючи прибуток, що дозволив значною мірою сформувати свою матеріально-технічну базу [76,31].

Після прийняття союзного закону 1990 року Рада Міністрів СРСР і ВЦРПС прийняли постанову про утворення Пенсійного фонду СРСР, його відділень у всіх союзних республіках. Цією ж постановою затвердили положення про Пенсійний фонд СРСР, визначали його завдання, функції, повноваження, права та обов'язки. Також була затверджена інструкція про порядок сплати страхових внесків, за якою і почалась діяльність Пенсійного фонду України. Згодом, 21 грудня 1990 року була прийнята постанова Ради Міністрів УРСР і української Ради профспілок, за якою створено Українське республіканське відділення Пенсійного фонду СРСР, і від цієї дати ведеться відлік існування Пенсійного фонду України. Першими документами нової організації стало постанови про утворення філій відділення в областях та Києві (сьогодні - головні регіональні управління Пенсійного фонду), а також положення про них; про введення інституту уповноважених від цих філій в районах та містах (сьогодні - районні та міські управління Фонду). До кінця 1991 року вже Пенсійний фонд мав вже відлагоджену організаційну структуру, що налічувала понад 2000 працівників, в т.ч. 60 спеціалістів в центральному апараті Відділення [74,9].

Після проголошення незалежності України в серпні 1991 року та прийняття в листопаді того ж року Закону України "Про пенсійне забезпечення" розпочалась робота по створенню на базі Українського республіканського відділення Пенсійного фонду СРСР Пенсійного фонду України, яка 28 січня 1992 року завершилась прийняттям відповідної постанови Кабінету Міністрів України № 39. А ще за кілька тижнів щойно утворене правління Пенсійного фонду України затвердило власні нормативні документи: інструкцію по сплаті збору, положення про управління Пенсійного фонду в Автономній Республіці Крим, областях та м. Києві, (а з липня 1992 року і в Севастополі), утворені на базі відповідних філій відділення союзного фонду.

З перетворенням відділення в Пенсійний фонд України змінилась не тільки назва структури, а й відбувалися процеси, пов'язані з механізмом фінансування виплати пенсій. В союзному Пенсійному фонді, як і в його Українському республіканському відділенні, тариф страхових внесків для роботодавців складав в 1991 році 20,6 %. Надходження за цими тарифами в усіх республіках, зокрема і в Україні, не забезпечували повністю потребу в коштах на виплату пенсій, тому відбувався перерозподіл і дотування з Пенсійного фонду СРСР. А здобувши незалежність, ми вже не мали можливості розраховувати на ці дотації і повинні були вирішувати проблеми своїми силами. Тому, постановою Верховної Ради "Про введення в дію закону України "Про пенсійне забезпечення", прийнятою 6 грудня 1991 року, тариф внесків на соціальне страхування для госпрозрахункових підприємств встановлено на рівні 61 % від фонду оплати праці, а для бюджетних установ і організацій - 37 %. З цієї загальної суми відрахувань до Пенсійного фонду надходило 86 %, а лютого 1992 року - 88 %. Решта коштів надходила до Фонду соціального страхування.

Такий тариф відрахувань дозволив не лише фінансувати повністю витрати на виплату пенсій, а й створити певний резерв коштів на майбутнє. При цьому слід зазначити, що фінансування виплати пенсій здійснювалося, незважаючи на припинення дотацій з Пенсійного фонду СРСР, який наприкінці 1991 року заборгував Пенсійному фонду України кілька мільярдів радянських рублів [42,22].

До завдань Фонду було віднесено контроль за акумуляцією коштів збору на обов'язкове державне пенсійне страхування. Виплата пенсій проводилась через відділення зв'язку; перед цим кошти з Пенсійного фонду перераховувались в органи соціального захисту населення (в складі місцевих виконавчих органів влади). Таке посередництво тривало до 1994 року. З прийняттям положення про Пенсійний фонд України (затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 23) змінилась його організаційна структура: сам Пенсійний фонд, Кримське, обласні, Київське та Севастопольські міські управління, відділи фонду у містах, районах, районах у містах. Кожен з цих відділів