абсурдним виглядало посилення загального дефіциту на фоні надзвичайно великих надлишків різноманітних видів сировини і матеріалів. А оскільки керівники підприємств не могли самостійно розпоряджатися надлишковими ресурсами, то за них цю справу робили підпільні ділки, які виконували ринкові функції і допомагали (але в спотвореній формі) підтримувати дієздатність радянської економіки, задовольняючи її потреби. "Тіньовий бізнес", зрощуючись з представниками партійно-державного апарату в центрі і на місцях, контролював міліардні обороти коштів, які не обкладалися податком.
"Тіньова економіка" була неоднорідною за своєю структурою. Сюди можна віднести як індивідуальну трудову діяльність (кустарне виробництво, медичні послуги, побутове обслуговування населення), яка суворо заборонялась або обмежувалась, так і суто кримінальну діяльність, пов'язану з великими крадіжками товарів і сировини, махінаціями із звітністю, виготовленням на державних підприємствах неврахованої продукції та її подальший продаж через державну торгову мережу, валютні операції і т. ін. За різними оцінками, до середини 1980-х років в цій сфері економіки було зайнято приблизно 15 млн. осіб.
В ці роки керівництво країни намагалось відійти від екстенсивного розвитку економіки, але робити це вдавалось все важче. І хоча офіційно було заявлено, що країна іще в 1930-х роках пройшла стадію індустріалізації, в дійсності економіка СРСР 1960-х — 1970-х років не відрізнялась високим рівнем технічного розвитку. Як і раніше, відбувався процес переходу від домашинних методів праці до машинної техніки в усіх галузях матеріального виробництва, в той час як промислово розвинуті країни уже давно пішли вперед по шляху науково-технічного прогресу.
Зокрема, частка зайнятих важкою фізичною працею в промисловості СРСР на початку 1980-х років складала близько 40% (50 млн. осіб), в будівництві - 60%, в сільському господарстві — близько 70%.
Для немеханізованих виробництв були характерними низький рівень організації праці, порушення трудової дисципліни, пов'язані з пияцтвом, високий рівень плинності кадрів.
Для приросту кожного додаткового відсотка валового внутрішнього продукту доводилось затрачувати все більші кошти. Так, якщо в роки четвертої п'ятирічки на потреби народного господарства виділялось трохи більше третини всіх бюджетних асигнувань, то в одинадцятій п'ятирічці - уже 56%. Постійно скорочувались асигнування на соціально-культурні програми: з 37,4% в 1970 р. до 32,5% в 1985 році. Великого напруження зазнавала економіка через нестачу людських ресурсів. Постійне зниження народжуваності призводило до помітного зменшення частки населення, яка включалась в суспільне виробництво: з 12 млн. осіб в 1971-1975 роках до З млн. осіб в 1981-1985 роках.
Вартість незайнятих робочих місць на підприємствах країни досягла 12% від загальної вартості основних виробничих фондів, що являло небезпеку для нормального функціонування економіки. Причому гостра нестача робочої сили в одних регіонах країни поєднувалась з її надлишком в інших.
В країні посилилась масова міграція населення із села в місто. Якщо в 1959 році населення міст становило 47,9%, то в 1981 році — вже 63,4%. Переміщення сільської молоді у великі міста, на грандіозні "будови століття" посилило формування великого прошарку людей з маргінальною субкультурою "гуртожитку". Для цих нових міських жителів не створювалась нормальна соціальна інфраструктура, що породжувало у них почуття обділеності, неповноцінності і призводило до різноманітних антисуспільних вчинків. Молодь дуже часто потрапляла в жорстокі умови напівкріпосної залежності від начальства через прописку, черги на житло і т.д., погоджувалась на некваліфіковану працю в шкідливих умовах. Але для керівництва підприємств це було дешевше, ніж впроваджувати у виробництво нову техніку. В даному випадку бюрократія від імені держави виступала в ролі монопольного роботодавця, тому що в її руках були зосереджені всі соціальні блага.
Однією з форм кризи в економіці, що насувалась, була практика маніпулювання інформацією, підтасовування розрахунків у проектах, звітах. І хоча десята п'ятирічка (1976-1980) була проголошена "п'ятирічкою ефективності і якості", наслідки роботи виявились дуже скромними. Структура економіки залишалась такою ж, якою вона була в 1930-1950-ті роки, тобто домінувала важка, фондомістка промисловість.
На початку 1970-х років в результаті сировинної і енергетичної кризи ціни на енергоносії на західних ринках різко зросли. Тому було прийнято рішення форсувати продаж нафти і газу на Захід. За період з 1960 по 1985 роки частка палива і сировини в радянському експорті піднялась з 16,2 до 54,4%. Прибутки від реалізації нафти і нафтопродуктів складали 176 млрд. інвалютних карбованців. Однак слід сказати, що ці величезні кошти не впливали суттєво на розвиток економіки. Затратний механізм перемелював ці гроші, які вкладались в здійснення дорогих, безперспективних і екологічно шкідливих проектів.
Також багато коштів витрачалось на утримання бюрократичного апарату, що швидко зростав. В 1985 році в країні нараховувалось біля 18 млн. управлінських працівників і чиновників різного рівня, або шоста частина всіх зайнятих. Велика частина нафтодоларів просто "проїдалась", йшла на закупку за кордоном продуктів харчування, в основному зерна, товарів народного вжитку (взуття, одяг). Величезні кошти виділялись на підтримку комуністичних партій і прорадянських режимів у різних країнах світу, на пропаганду так званих переваг соціалізму і т.д.
Однак на середину 1980-х років надходження від експлуатації нафтових родовищ стали скорочуватись, оскільки багато промислове розвинутих країн зуміли перевести свою економіку на енергозберігаючі технології, в результаті чого попит на нафту зменшився, ціни на світовому ринку почали падати, що негативно відбилось на розвитку радянської економіки.
В 1979 році була здійсненна ще одна спроба уряду О.М. Косигіна реформувати економіку, покінчити з валовими показниками. З цією метою було встановлено показник нормативне чистої продукції, за яким підприємствам повинні були зараховувати тільки новостворену вартість, не враховуючи витрат на сировину, матеріали і т.
