Загальна продуктивність праці залишалася невисокою. Однією з основних причин цього було вкрай незадовільне матеріально-побутове становище населення: карткова система могла забезпечити лише частково прожитковий мінімум, ще гострішою була житлова проблема.

За цих складних умов, коли Україна по суті була прифронтовою матеріально-технічною базою діючої армії, люди виявляли мужність і терпіння. Результатом самовідданої праці українського народу було відновлення до травня 1945 р. майже 30% довоєнних виробничих потужностей промисловості. Дещо повільніше зводилися на ноги сільське господарство, заклади науки й культури, житловий фонд та комунальне господарство міст і сіл.

У наслідок чотирьох років найбільш руйнівної в історії країни війни, Радянський Союз постав перед колосальним завданням відбудови господарства. Як і в роки перших п'ятирі­чок, основна увага приділялась розвитку важкого машинобудування, металургії, паливно-енергетичного комплексу. Як і в

30-ті роки, четверта п'ятирічка (1946-1950) дала неоднозначні результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості, що поглинули 85% капіталовкладень, принесли дивовижні успіхи. До 1950 р. промислове виробництво на Україні перевищило рівень 1940 р. На Західній Україні, де до війни важкої промисловості практично не існувало, прогрес у цій галузі особливо вражав: до 1950 р. промислове виробництво в краї зросло на 230%. У 1950-х роках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Вона виплавляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція, а за видобутком вугілля майже зрівнялася з Західною Німеччиною. Однак, хоч українська промисловість порівняно з довоєнним періодом стала навіть потужнішою, її частка у загальнопромисловому виробництві Радянського Союзу впала, оскільки нові індустріальні центри, що виникли за Уралом, розвивалися ще більшими темпами.

Післявоєнне економічне зростання в СРСР, як і в Україні, мало декілька джерел. Перш за все, директивна економіка все ще зберігала мобілізаційний характер, як у роки перших п'ятирічок і в роки війни. Мільйони людей організовано відправлялись на відродження Дніпрогесу, металургійних заводів Криворіжжя, шахт Донбасу, а також на будівництво нових заводів, гідроелектростанцій і т.д.

Радянський Союз отримав з Німеччини репарації на суму 4,3 млрд. дол. В рахунок репарацій із Німеччини та інших країн, що були її союзниками, до Радянського Союзу вивозилось промислове обладнання, в тому числі цілі заводські комплекси.

До числа джерел економічного зростання можна віднести політику перерозподілу коштів із соціальної сфери на користь тяжкої промисловості. Щорічно населення повинне було підписуватись на державні займи в середньому в розмірі 1-1,5 місячних заробітної плати. Всього за 1946-1956 рр. було розміщено 11 займів.

Як і раніше, основний тягар формування коштів для тяжкої промисловості несло на собі сільське господарство. Втративши під час війни більшу частину поголів'я худоби й техн­іки, сільське господарство зазнало ще страшніших руйнувань, ніж промисловість. Крім того, другорядне значення, якого надавало цій галузі радянське керівництво, і згубна сільськогосподарська політика відчутно перешкоджали виправленню становища на селі. Жорстока засуха 1946 р. ще раз значно підірвала економічні сили колгоспів і радгоспів.

Незважаючи на явні хронічні проблеми колгоспів, радянське керівництво рішуче відновило політику колективізації й стало навіть активніше проводити її. У 1946 р. було вжито за­ходів, щоб відібрати у селян землю та реманент, які їм вдалося "приватизувати" під час війни. Наступного року М. Хрущов розпочав на Україні гучний проект, спрямований на розв'язання аграрних проблем. Він передбачав об'єднання колгоспів у гігантські "агроміста", що теоретично мало сприяти високоефективному використанню гостродефіцитної сільськогосподарської техніки. Водночас кожне з них мало забезпечити близько 5 тис. мешканців усіма благами міського життя. Проект також передбачав ліквідацію присадибних ділянок, з яких селяни отримували більшу частину продуктів харчування. Проте, оголосивши про ліквідацію крихітних, але життєво необхідних для селян ділянок, режим зайшов надто далеко: пасивний опір і гучні протести набрали такого розмаху, що уряд змушений був відмовитись від проекту "агроміст". Породжені цим проектом хаос і невдоволення лише перешкоджали виробництву зерна. На 1950 р. воно досягло близько 60% рівня 1940 року.

Як і в передвоєнні роки, товарообмін між містом і селом залишався нееквівалентним. Державні закупівельні ціни на основні види продукції змінювались дуже повільно і не відби­вали змін у виробничих затратах. Так, закупівельні ціни на молоко компенсували лише п'яту частину затрат на його виробництво, на зерно - десяту частину, на м'ясо - двадцяту. Всі збитки покривались дотаціями або за рахунок державних кредитів, які як правило, не повертались, а списувались.

Селяни, не отримуючи нічого на трудодні, жили за рахунок власного присадибного господарства. Починаючи з 1946 р., держава стала зменшувати розміри присадибних ділянок і обкладати господарства великими грошовими податками. Крім цього, кожний селянський двір повинен був здавати ще й натуральний податок м'ясом, молоком, яйцями та іншою продукцією.

Знову посилився контроль над господарствами з боку МТС та їх політвідділів. МТС знову отримали право встановлювати планові завдання колгоспам. Вищі інстанції через систему МТС диктували господарствам строки сівби, збору врожаю та інших агротехнічних робіт. Голови колгоспів, які порушували ці строки, виходячи, наприклад, із погодних умов, могли отримати суворе покарання. МТС також проводили обов'язкову заготівлю сільськогосподарської продукції, вилучали у колгоспів натуральну оплату за виконання механізованих робіт і т. ін. Все це призвело до того, що сільськогосподарське виробництво розвивалось дуже повільно.

До кінця 1947 р. в СРСР зберігалась карткова система на продукти харчування і промислові товари для населення. Відмінити карткову систему планувалось наприкінці 1946 р., але через посуху і неврожаї здійснити цього не вдалось. До речі, Радянський Союз був одним