Наприкінці 1842 р. мав місце судовий процес проти чартистів, що закінчився суворим осудом. Чартистський рух завмер, цього разу на 6 років. Промислове пожвавлення 1843-46 р. зробило його немислимим. Чартистські вожді вели пропаганду у своїх журналах, але великого успіху не мали.

Чартисти (до 1851 р., коли рух пішов на збиток) не були прихильниками соціалізму, але були переконані, що робітничий клас Англії, завоювавши загальне виборче право, стане хазяїном у країні. “Політична влада – наш засіб, соціальне благоденство – наша мета”, – говорили чартисти. “Передайте політичну владу в руки народу – і зло, що давить нас тепер, ніколи не змогло б існувати”.

Ідеалом цих теоретиків була не традиційна демократія, а наукова організація керування суспільством. У найбільшій мері це прагнення наявні Сен-Сімону і сен-симоністам (Базар, Родріг, Анфантен). У промисловому суспільстві не буде керування людьми, панування і підпорядкування. Їхнє місце займе централізована система керування виробництвом, підлеглим єдиному плану. Банки будуть становим хребтом громадської організації виробництва. Носіями управлінської влади, що перемінить урядову, стануть учені, промисловці, художники, що складають ієрархію, очолювану Академією наук, “Радою Ньютона” (у ньому представлені математики, фізики, економісти).

Різні варіанти з'єднання науки, індустрії, мистецтва в керуванні комуністичним суспільством розробляли деякі інші теоретики.

Багато теоретиків соціалізму і комунізму думали, що в майбутнім суспільстві взагалі не буде потреби в керуванні й у примусі.

Ще одна популярна у той період течія, пов’язана з плануванням соціальних і економічних перетворень належить соціалістам-рікордіанцям, які розвивали ідеї економіста Рікардо. Хто ж такий був Д.Рікардо і які економічні ідеї він розвивав і відстоював?

Давид Рікардо (1772—1823) — видатний представник класичної політичної економії. Він народився в сім'ї лондонського біржового маклера. Два роки навчався в торговій школі в Амстердамі. Повернувшись до Лондона, допомагає батькові в біржових операціях. Згодом займається біржовими операціями самостійно і нагромаджує значний капітал.

У своїх працях Рікардо виступає як ідеолог промислової буржуазії. Він не тільки розробляє економічну програму буржуазного розвитку, а й бере активну участь у політичній боротьбі буржуазії з землевласниками.

Як і Сміт, Рікардо бачить капіталістичні відносини природними і вічними. Він розвиває ідею свого попередника про особистий інтерес як головну рушійну силу суспільного розвитку за умов повної свободи дії. Але для нього не всі егоїстичні інтереси є рівноцінними. На чільне місце він ставить інтереси промислової буржуазії, рішуче виступаючи проти великих землевласників — лендлордів.

Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів розподілу. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатства (тобто економічного зростання), то Рікардо фактором зростання вважає розподіл. У передмові до першого видання своєї праці він пише: «Визначити закони, які керують цим розподілом (на прибуток, ренту й заробітну плату. — Л.К.), — головне завдання політичної економії»2. У передмові до третього видання Рікардо підкреслює намагання повніше, ніж у попередньому виданні, викласти свої погляди на цінність.

Рікардо розрізняє споживну й мінову цінність. Корисність (споживна цінність), підкреслював він, не є мірилом мінової цінності, хоча вона абсолютно необхідна для неї. Товари свою мінову цінність черпають з двох джерел — рідкісності і кількості праці, що необхідна для їх добування. Існують товари, цінність яких визначається виключно їхньою унікальністю (статуї, картини, раритетні книги, монети). Цінність цих товарів не обмежується кількістю праці, витраченої на їх виготовлення, і змінюється залежно від багатства і смаків споживача. Проте їхня кількість у загальній масі товарів незначна. Мінова цінність переважної більшості товарів визначається тільки працею.

Оскільки мінова цінність — категорія відносна, яка визначається через певну кількість іншого товару, Рікардо запроваджує поняття ще й абсолютної цінності, субстанцію якої становить праця. Проте сам він зосереджує головну увагу на дослідженні тільки мінової цінності.

Рікардо підтримує Сміта в його поясненні цінності працею і критикує за її визначення працею, що купується. Не сприймає Рікардо й тлумачення А. Смітом цінності як суми доходів. У Рікардо цінність є первинною величиною, що визначається працею і розподіляється на доходи.

На цінність товарів, підкреслював Рікардо, впливає не лише праця, безпосередньо витрачена на їх виробництво, а й капітал, тобто праця, витрачена на знаряддя, інструменти, будівлі, що беруть участь у виробництві.

Рікардо, як і Сміт, ототожнює капітал із засобами виробництва. Але якщо Сміт цю категорію зв'язує із капіталістичним способом виробництва, існуванням найманої праці, то Рікардо трактує її позаісторично. У нього все, що бере участь у виробництві, навіть знаряддя первісної людини, стає капіталом. Капітал у нього — нагромаджена праця. А звідси й висновок про правомірність прибутку на капітал. Решта цінності йде на оплату праці.

У Рікардо теорія цінності переплітається з теорією розподілу. Він вважає, що зміни в заробітній платі не спричиняють відповідних змін цінності товару. «Цінність товару, — писав він, — або кількість якогось іншого товару, на яку він обмінюється, залежить від відносної кількості праці, необхідної для його виробництва, а не від більшої чи меншої винагороди, яка виплачується за цю працю» . Зміни в заробітній платі позначаються лише на величині прибутку. Рікардо не погоджується із твердженням Сміта, що зростання ціни праці призводить до зростання цін товарів.

Рікардо, як і Сміт, натрапив на значні труднощі, коли вирішував проблему цінності на капіталістичній основі. Він бачив, що прибуток на капітал визначається розмірами капіталу, що норма прибутку має тенденцію до вирівнювання. А це було б неможливо, якби товари обмінювались лише відповідно до витрат