У різних економічних системах використовують різні способи розв'язання цих трьох проблем організації економіки. Економічні системи розрізняються не лише за цими способами, а й за тим, хто володіє економічними ресурсами. Хто є власником землі та заводів, вугільних шахт і лісів? Хто володіє будинками й готелями? Продуктивною худобою та автомобільними шляхами?

В економіці, яка грунтується на приватній власності, економічними ресурсами та виробленими продуктами володіють здебільшого приватні особи та фірми, які їм належать. Проте в усіх країнах з приватною власністю держава володіє значними активами, що включають землю, ліси, транспортну мережу, житлові об'єкти тощо.

В економіці з державною власністю економічні ресурси належать державі. Прикладом такої економіки був СРСР.

Кожній національній економіці притаманні свої особливі риси, проте загалом розрізняють два типи економічних систем. Це — традиційне, або натуральне, господарство й товарне господарство. Товарне господарство, у свою чергу, може бути ринковим або адміністративно-командним. Економіки багатьох країн є перехідними, тобто одну економічну систему змінює інша. Так, українська економіка нині переходить від командних до ринкових відносин.

Натуральне господарство — це економічна система, в якій поведінка суб'єктів господарського життя грунтується переважно на традиціях і звичаях.

У натуральному господарстві поділ праці існує головно у вигляді природного поділу трудових обов'язків між чоловіками й жінками. Молоді чоловіки наслідують заняття своїх батьків: полювання, сільськогосподарські роботи, ремесло тощо. Молоді жінки виконують ті види робіт, що і їхні матері: готують їжу, працюють у полі, шиють і перуть одяг тощо. З часом відбуваються незначні зміни у життєвих благах, якими користується населення. Наслідуються також традиційні методи виробництва, техніки та технології. Нарешті, розподіл виготовлених благ здійснюється відповідно до давно усталених традицій.

Залежно від рівня особистої свободи трудівника існували різні системи натуральної економіки: рабовласницька, кріпацьке господарство патріархальна селянська сімўя тощо.

Усі системи натурального господарства малоефективні, бо в них відсутній поділ праці між господарськими одиницями.

Права власності в економіці.

Основні права власності.

У поняття «власність» люди часто вкладають різний зміст. Річ у тім, що це поняття надзвичайно містке. Воно має багато відтінків, або аспектів: юридичний, економічний, історич­ний. Коли цим поняттям оперує правник, його, зрозуміло, цікавить передусім правовий бік власності. Історик розглядає особливості інституту власності у різних країнах у різні епохи. Економіст аналізує власність насамперед із позиції того, якою мірою вона сприяє ефективному використанню обмежених ресурсів, як впливає на координацію економічної діяльності.

Нерідко замість терміна «власність» вживають інший — «привласнення». Привласнення благ людьми означає, що окремий індивід,

група людей або ж держава мають право володіти конкретними благами, розпоряджатися ними і використовувати їх. Отже, власність — це сукупність прав окремої людини, групи людей, держави щодо володіння, розпорядження та використання конкретних благ. У цьому визначенні відображені лише найголовніші права, що випливають із власності. Власність породжує й інші права, наприклад право відповідальності.

Основні права власності такі:

1) право володіння, тобто виключний фізичний контроль над річчю;

2) право користування — особисте використання речі;

3) право управління (розпорядження) — прийняття власником рішення про те, хто і як може використовувати річ;

4) право на доход або від попереднього власного використання речі, або від дозволу іншим особам користуватися нею;

5) право на відчуження, споживання, марнотратство, зміну або знищення речі;

6) право на захист від експропріації речі;

7) право на передання речі у тимчасове користування або назавжди;

8) право на безстроковість: річ належить власникові доти, доки він існує. Якщо власником є фізична особа (а не фірма, наприклад), то після його смерті річ успадковується;

9) право заборони шкідливого використання речі;

10) право відповідальності: можливість відчуження речі у разі потреби сплати боргів;

11) право на відновлення порушених за якихось обставин прав власника.

Уся ця сукупність прав породжена і розвивалася інститутом приватної власності. У країнах, де цей інститут перестає існувати, як це було у комуністичних країнах, права власності належать не правовій державі. Тому для України нині важливим завданням є побутова правової держави, відновлення інституту приватної власності, це неможливо зробити без гарантії держави на реалізацію усіх основних прав власності.

2. Реформування права власності.

В Україні відновлення інституту приватної власності започатковано ухваленням Закону «Про власність» у лютому 1991 р. Цей закон офіційно визнав можливість співіснування у вітчизняній економіці поряд із державною власністю на матеріальні ресурси також приватної та колективної власності. Він дозволив використання приватними особами та недержавними фірмами найманої робочої сили з метою отримання прибутку. Згідно з цим законом, у межах державної власності розрізняють загальнодержавну власність та власність адміністративно-територіальних одиниць — комунальну власність. Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України. До об'єктів загальнодержавної власності належать, зокрема, майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонні об'єкти, єдина енергетична система, системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення, кошти республіканського бюджету, Національний банк України, майно вищих і середніх спеціальних державних навчальних закладів, майно державних підприємств тощо.

Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі Рад народних депутатів різних рівнів. Об'єктами комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад та утворюваних ними органів, кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства, майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування, місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації тощо.

Закон окремо виділив право інтелектуальної власності, що має важливе значення для стимулювання науково-технічного прогресу в Україні.