Звичайно, економіка не миттєво реагує на зміну податкових ставок. Для цього потрібен певний час, впродовж якого державі треба забезпечувати надходження до бюджету. Тобто існує певний проміжок часу між зниженням податкових ставок і поповненням бюджету за рахунок виходу підприємців з тіні та народженням нових виробників. Саме в цей період можна було б використати кредити міжнародних фінансових організацій (МФО) для поповнення державного бюджету.

А поки що тіньова економіка в Україні є найефективнішою часткою нашої загальної економіки, яка в разі скорочення податкових ставок вийшла б із тіні, досить швидко сформувавши здорове ядро ринкової системи. Навіть зараз, знаходячись у тіні, ця частка економіки відіграє дуже позитивну роль, забезпечуючи робочі місця, виплату зарплатні та споживання товарів в Україні та непряме поповнення бюджету.

Україна має досить непогані умови для розвитку сільського господарства. Однак, вже котрий рік поспіль ми не можемо досягти навіть самозабезпеченості сільськогосподарською продукцією на базі домінуючої державної власності в цій сфері. Незважаючи на те, що формально у нас земля може бути власністю, фактично не існує механізм, за допомогою якого можна було б зробити землю повноправним товаром на ринку. Значною мірою це відбувається через могутнє державно-аграрне лобі в парламенті, яке є опорою неефективного державного сектору в сільському господарстві.

Ключовим питанням в аграрній сфері залишається власність на землю, без реальної приватизації якої неможливі позитивні зміни в цій сфері. Земля повинна стати товаром, якій буде продаватись і покупатись на ринку, що є дуже важливим у залученні внутрішніх та іноземних інвесторів. І знову-таки жоден бюджет не витримає видатків на модернізацію сільського господарства України. Це не є завданням парламенту або уряду. Їхнім завданням у цьому є лише нагальне перетворення землі в товар. Все інше зроблять учасники ринку, які інвестуватимуть в аграрне відродження України. Отже, потрібно здійснити реальну приватизацію колгоспно-радгоспної власності, щоб зняти гальма з ринкових перетворень в сільському господарстві.

Нажаль, наша економічна політика здійснюється суто монетарними важелями, за рахунок чого і підтримується відносна стабільність гривні. Проте за наших умов теоретичний постулат “стабільна валюта - здорова економіка” явно не спрацьовує. Цей перший крок стабілізації валюти явно затягнувся. Не доповнена немонетарними важелями (наприклад, зниженням податків, митних тарифів), чисто монетарна політика знищує національну економіку, оскільки відносно невисокій рівень інфляції та стабільність національної валюти підтримується не через розвиток національного виробництва, а за рахунок іноземних кредитів, які проїдаються, невиплат заробітної плати та інших аналогічних методів.

Виходить, що формальні показники стабільності національної валюти та низького рівня інфляції підтримуються за рахунок придушення національної економіки і внутрішнього платоспроможного попиту. Маємо парадоксальну ситуацію: чим гірше реальне становище в Україні, тим краще формальні показники. Навіть середньострокові наслідки такої політики неважко передбачити: це або банкрутство держави стосовно зовнішніх кредитів, або соціальний вибух, або одне й друге разом. Варіантів небагато, як і часу для зміни економічної стратегії.

Економіка України значною мірою страждає через відсутність розвинутої банківської системи, яка надавала б кредити місцевим виробникам на більш-менш прийнятних умовах. Українські комерційні банки пропонують кредити під 80-85% річних і лише на короткий термін. Під такі самі відсотки держава залучає іноземні портфельні інвестиції в ОВДП (облігації внутрішньої державної позики). Будь-яке легальне підприємництво не може забезпечити таку високу норму прибутку, щоб погасити ці лихварські відсотки. І держава не може сподіватись на нормальний економічний розвиток та забезпечення соціальних виплат, коли бюджет працює на виплату відсотків. З іншого боку, такі високі відсотки по внутрішніх кредитах та зовнішніх портфельних інвестиціях віддзеркалюють високий ризик функціонування капіталу в Україні через несприятливість загального економічного й інвестиційного клімату.

Останнім часом окремі регіони України набувають статусу вільних економічних зон. Цим ми даємо знати, що ринкові перетворення в Україні поки що неможливі, а можливе лише часткове полегшення державного зашморгу на шиї окремо взятих виробників в окремо взятих регіонах. Отже, ми робимо спробу взяти шматочок китайської моделі й перенести її на українську землю. Доцільно усвідомити, що в Китаї досі єдиною політичною і керівною силою залишається КПК. Свого часу комуністи Китаю, зрозумівши всю безвихідність системи центрального планування, почали шматок за шматком нарізувати вільні зони в окремих регіонах Китаю для припливу туди іноземного капіталу і стимулювання виробництва зі збереженням політичної влади КПК. Ідеологічно комуністи не сприймають приватної власності та інших ринкових компонентів, але об‘єктивні економічні закони змушують їх поступово розширювати масштаби ринкових перетворень через запровадження вільних або спеціальних економічних зон.

В умовах демократичної України, де офіційно проголошено відмову від системи центрально-планованої економіки та тотальної державної власності, логічно було б створити нормальний економічний клімат для впровадження ринкових реформ на території всієї країни одночасно, а не робити дику суміш з протилежних ідей і моделей. Хоча, можливо, впровадження економічних зон і є підготовкою до повернення політичної влади в Україні ортодоксальним прихильникам центрально-планованої економіки та державної власності.

Вище керівництво нашої країни часто закликає своїх іноземних колег вкладати гроші в