Україну, пояснюючи це вигідним європейським географічним розташуванням та великим загальним потенціалом. Висловлюється побажання залучити 40 млрд. доларів протягом 5 років. Подібні заклики, звичайно, не можуть принести бажаних результатів, оскільки іноземні підприємці, кредитори та інвестори керуються не вказівками власного президента, а тим паче іноземного, а привабливістю економічного й інвестиційного клімату в країні. У світі відбувається жорстока конкурентна боротьба щодо залучення іноземного капіталу. І капітал припливає туди, де сприятливіші та прозоріші економічні закони, які гарантують його безпечне функціонування, і де можна отримати високий прибуток. В цьому змаганні Україна щороку програє все більше й більше і перебуває вже посеред другої сотні найменш розвинутих країн у рейтинговому листі інвестиційних ризиків.
За роки відновленого суверенітету, Україна отримала трохи більше 2 млрд. доларів прямих іноземних інвестицій, або близько 45 доларів на одну людину. Це дуже низький показник, тим більше, що структура цих інвестицій неефективна, бо ці гроші здебільшого вкладені в торгівлю, а не в виробництво. У пострадянських країнах Центральної Європи, цей показник у кілька разів вищий, а в країнах, які найбільш успішно реформуються (Угорщина або Польща)протягом одного року залучається інвестицій у 3…4 рази більше, ніж в Україні за всі роки незалежності.
Економічний та інвестиційний клімат в Україні – один з найнесприятливіших у світі для іноземних інвесторів. Тому не дивно, що у змаганні за капітал Україна не є конкурентом. Причини непривабливості нашої країни добре й давно всім відомі: зарегульованість економіки, високі та складні податки, недотримання контрактних умов і т. ін. Все це дає змогу іноземному інвестору зрозуміти, що в Україні поки що немає умов для накопичення капіталу та його прибуткового функціонування.
Але, мабуть, найсерйознішим сигналом для іноземного капіталу про несприятливий економічний клімат в Україні є те, що у нас зовсім не здійснюється інвестування за рахунок внутрішніх ресурсів. А якщо внутрішній інвестор не ризикує вкладати гроші у будівництво власного економічного дому, то іноземний інвестор тим більше не захоче ризикувати, вкладаючи гроші в Україну.
За умов високого дефіциту зовнішнього інвестування, держава вдається до зовсім нелогічних методів у виборі найбільш привабливих потенційних інвесторів для великомасштабних проектів, спрямованих на відновлення життєдіяльності найперспективніших галузей економіки. Яскравим прикладом цього є ситуація зі спільним підприємством “Автозаз-DAEWOO”. Тендер на реалізацію цього проекту виграла корейська компанія DAEWOO, хоча в ньому брали участь провідні світові лідери автомобілебудування. Спеціальний Закон України “Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні” надав іноземному інвесторові (DAEWOO) надмірні пільги, що призвело до монопольних змін на ринку на користь окремої компанії, а це викликало негативний резонанс у ділових колах Заходу. Не треба забувати, що Україна намагається якомога швидше увійти в Європейський Союз, а такі необачливі дії ні у якому разі не наближають нас до досягнення цієї мети. Подібні політичні та економічні помилки жодною мірою не можуть компенсуватися турами по європейських столицях, які час від часу здійснюють представники нашої виконавчої влади високого рівня, агітуючи свої іноземних колег за прийняття України до престижних європейських структур. Отже, копітка та систематична праця з наближення України до Європи підмінюється голослівною агітацією, яка викликає в Західній Європі, як свідчить преса, лише скептичні посмішки.
Покищо СП “Автозаз - DAEWOO”приносить лише збитки, Це обумовлено стратегічними прорахунками, закладеними в проект і пов‘язаними як з оцінкою потенційного ринку збуту для нового автомобіля, так і психологічною неконкурентоспроможністю торгівельної марки “Таврія”. Крім того, обмеження ввозу на територію України автомобілів, старших за 5 років, призвело до зменшення вдвічі обсягів реалізації ввезених автомобілів, що, в свою чергу, зменшило надходження до державного бюджету.
Найбільш прикрим є те, що Україна набуває у світі іміджу держави, яка не вміє якісно підходити до розроблення інвестиційних проектів та ефективно використовувати зовнішні інвестиційні ресурси для впровадження реальних ринкових перетворень в економіці.
У 1999 році Україна повинна була заплатити близько 2 млрд. доларів за обслуговування зовнішнього державного боргу, в тому числі, близько 1 млрд. за іноземні кредити, гарантовані Урядом України. Структура внутрішньої та зовнішньої заборгованості, а також порядок її утворення свідчать про те, що філософія державних позичок не відповідає завданням реформування та розвитку економіки України на ринкових засадах. Принципи позичання та використання позичених коштів, як показує практика, призводять лише до зростання державного боргу (внутрішнього і зовнішнього) без будь-яких ринкових перетворень. Понад те, у багатьох випадках напрямки використання позичених коштів призводять до консервації неринкових засад в економіці України та подальшого зростання боргу.
Близько 60% зовнішніх кредитів за роки існування суверенної України використані для підтримання агропромислового комплексу. Це означає, що ці кредити сприяли зберіганню державної форми власності в сільському господарстві, а отже, проїданню позичених коштів. Такі напрямки використання позичок ще за радянських часів довели свою безперспективність.
Не меншої шкоди економіці завдає надання державних гарантій під забезпечення іноземних кредитів. Як свідчить практика України, повертати ці кредити в більшості випадків доводиться за рахунок державного бюджету, оскільки позичальники безвідповідально ставляться до державних гарантій, а держава не має відпрацьованого механізму відшкодування боржниками бюджетних витрат. З іншого боку, всупереч головному завданню реформування економіки України – зміні економічного середовища та розвитку приватної ініціативи – на це використовуються незначні суми позичених грошей (лише кілька відсотків). Як бачимо, практика державних позичок жодною мірою не відповідає реформуванню економіки України на ринкових засадах.
За сучасних умов розвиток приватного сектору міг би стати тим важелем, за допомогою якого законодавча
