Додаткова оплата праці залежить від результатів діяльності підприємства й встановлюється у вигляді премій, винагород, інших заохочувальних і компенсаційних виплат, які не передбачені законодавством або понад розміри, встановлені чинним законодавством.

Регулювання оплати праці існує двох видів — державне і договірне. Держава здійснює регулювання оплати праці шляхом встановлення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій в оплаті праці, міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці у бюджетних організаціях та установах, максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств. Перераховані способи належать до методів прямого державного регулювання. Крім них держава застосовує методи непрямого впливу на рівень оплати праці, зокрема через встановлення умов визначення доходу, що спрямовується на оплату праці (регулювання фонду споживання а також шляхом оподаткування підприємств і доходів працівників.

Договірне регулювання оплати праці найманих працівників підприємств здійснюється на основі системи тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору) рівнях.

Вихідним елементом державного регулювання праці є регулювання мінімальної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата — це встановлений державою розмір заробітної плати, нижче за який не може проводитися оплата за фактично виконану найманим працівником повну місячну (денну або годинну) норму праці (робочого часу). Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної плати та вартісної величини мінімального споживчого бюджету.

Держава запроваджує тарифну систему, форми і системи оплати праці, єдині тарифні умови плати праці. Тарифна система оплати праці є сукупність взаємопов'язаних елементів: тарифної сітки, тарифних ставок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик. Тарифна система є основою для формування і регулювання заробітної плати. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 2 лютого 1993 р. ^ 74 в Україні запроваджені єдині тарифні умови оплати праці робітників і службовців за загальними (наскрізними) професіями та посадами. Вони складаються з Єдиної тарифної сітки оплату праці робітників і службовців за загальними (наскрізними) професіями та посадами, переліку загальних (наскрізних) професій робітників, переліку професій робітників, зайнятих на вантажно-розвантажувальних роботах, переліку виробництв та робіт, переліку посад службовців, керівників та спеціалістів з віднесенням до розрядів Єдиної тарифної сітки оплати праці, схеми диференціації за розрядами прсад керівників, спеціалістів та службовців навчально-курсових комбінатів, технічних шкіл та інших навчальних закладів професійно-технічного навчання.

Державою встановлюються норми оплати праці (за роботу у надурочний час; у святкові» неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників, молодших за 18 років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження у медичний заклад; для переведених застаном здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; для вагітних жінок; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації тощо).

Кабінет Міністрів України регулює міжгалузеві співвідношення в оплаті праці працівників державних установ. Це здійснюється шляхом встановлення коефіцієнтів співвідношення до мінімальної заробітної плати мінімальних тарифних ставок для їх диференціації за видами виробництва, робіт і діяльності залежно від складності праці за галузями народного господарства, а також коефіцієнтів співвідношення до мінімальної заробітної плати тарифних ставок (окладів) -окремих професій робітників, до яких не застосовуються тарифні сітки, для їх диференціації залежно від складності виконуваних робіт та кваліфікації робітників.

Регулювання частини доходу, що спрямовується на оплату праці, розглядається як тимчасовий захід, спрямований на стримування інфляції і стимулювання виробничого і соціального розвитку підприємств, охоплює витрати підприємств, установ та організацій на оплату праці, грошові витрати та заохочення і виплати соціального характеру і поширюється на державні й засновані на державній власності орендні підприємства. Регулювання фондів споживання проводиться шляхом щомісячного внесення до бюджету суми перевищення фактичного фонду споживання над його розрахунковою величиною.

Для регулювання фонду споживання і фонду оплати праці визначається показник середньої заробітної плати. Середня заробітна плата — це розмір заробітної плати працівника, визначений за певний період часу. Держава забезпечує щоквартальну підготовку і публікацію статистичних даних про середню оплату по галузях, групах професій і посад, а також щорічну публікацію даних про вартість робочої сили відповідно до Типової Міжнародної класифікації витрат на робочу силу.

До сфери державного регулювання оплати праці входять встановлення максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств і оплата праці за сумісництвом.

Реалізацію державної політики щодо оплати праці забезпечує Міністерство праці України, управління (відділи) праці та соціальних питань виконкомів місцевих Рад народних депутатів.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Структура і функції зовнішньоекономічного комплексу в реалізації економічної політики України

Зовнішньоекономічні відносини України із зарубіжними державами здійснюються на основі взаємної вигоди, еквівалентного обміну і дотримання принципів міжнародного права.

У зовнішньоекономічній діяльності можна виділити такі основні напрями: зовнішня торгівля, фінансово-кредитні відносини, техніко-економічні зв'язки, транспортні і науково-технічні. Перелічені напрями діяльності здійснює ряд організаційних структур управління, які об'єдналися у зовнішньоекономічний комплекс.

Організаційна структура зовнішньоекономічного комплексу України включає чотири рівні: 1 — вищі органи управління; II — галузеві і міжгалузеві міністерства і відомства; III — зовнішньоторговельні госпрозрахункові організації; IV — підприємства і установи різних (Ьоом власності.

Функції вищих органів управління зосереджені у Міністерстві зовнішніх економічних зв'язків України, Державному митному комітеті і Державному експертно-імпортному банку України. Разом з Міністерством економіки України, Національним банком вони здійснюють функції державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності на макрорівні.