У регулюванні ринку США важливу роль відіграє кредитно-грошове регулювання. Цю функцію виконує центральний банк США (ФРС), який підпорядкований і підзвітний конгресу США, здійснює певну грошово-кредитну політику, здійснює контроль за грошовою масою і кредитом в економіці. Основними методами регулювання ринку банком є регулювання розмірами банківських резервів і маніпулювання обліковими ставками. Центральний банк е емісійним центром США і виконує функцію управління державним боргом.

Важливе місце в регулюванні ринку США відводиться фіскальній політиці. Суть її полягає у встановленні державного оподаткування і державних витрат з таким розрахунком, щоб вони допомагали гасити коливання економічного циклу, сприяли, високому рівню зайнятості, обмежували інфляцію або пом'якшували дефляцію (застій).

Чільне місце в системі регулювання економіки США займає регулювання платіжного балансу і сфери валютних відносин. Якщо виникає дефіцит платіжного балансу, то це вик­ликає валютну нестійкість. В таких випадках стимулювання економічного зростання традиційними засобами кредитно-грошової і фіскальної політики неефективне. Тому держава різними методами регулює зовнішню торгівлю. Одним із методів такого регулювання є, наприклад, заміна податку на прибуток корпорацій, які здійснюють експортні операції, податком на добавлену вартість, тобто заміну прямого податку непрямим. Як метод, що стимулює розширення товарного .експорту, застосовується надання кредитів іноземним державам. З метою регулювання експорту та імпорту капіталу використовується метод зміни ставки банківського проценту. Його підвищення стимулює введення короткострокових спе.кулятивних ставок капіталів, і, навпаки, зниження облікової ставки викликає відплив цього виду капіталу за кордон. В сфері зовнішньо-економічних відносин держава регулює валютні курси.

Таким чином, пряме і непряме (опосередковане) втручання держави в економічне життя США грунтується на системі теоретично обгрунтованих і перевірених господарською практикою методів і важелів, які є універсальними.

Японська модель

Японія належить до країн, у яких оптимально поєднуються регулююча і спрямовуюча роль держави з функціонуванням механізмів ринку..

Особливістю економіки Японії є те, що основою її ринкового господарства є державно-корпоративні структури. В зв'язку з цим, незважаючи на порівняно невелику питому вагу державної власності (а в останні роки навіть проведена денаціоналізація електроенергетики і залізничного транспорту, системи телефонного і телеграфного зв'язку), сучасна японська економіка відрізняється від західно-європейської і економіки США значно вагомішою роллю державної участі.

В Японії склалась розвинута система державного програмування. Для виконання функції регулювання розробкою і реалізацією макроекономічних проектів тут створена система органів програмування і регулювання, підпорядкованих Економічній Консультативній Раді.

Починаючи з післявоєнних років, в країні здійснюється серія довгострокових планів економічного розвитку. Зокрема, були розроблені і реалізувались (або реалізуються) такі. наприклад, як план розвитку території країни на 1960— 1970 р.р., план комплексного розвитку країни (1969—1985 р.р.), план реконструкції Японських островів (план Танаки), план «Інтегрованого розселення» на 1976—1990 рр. (ЗІР), програма трансформації економічної структури Японії. Остання, по суті, є економічною стратегією розвитку Японії напередодні XXI століття. Відповідальність за складання і реалізацію економічних планів несе державне Управління економічного планування. Воно застосовує в своїй роботі найновіші методи експертних оцінок, економічного прогнозування і програмування.

Другим напрямком державного регулювання в Японії є різні форми виливу на приватний капітал. Держава через Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості, Міністерство фінансів, Управління економічного планування, різні спеціальні комісії і комітети впливає на різні сторони економіки: економічне зростання (темпи, структури власності, розвиток освіти і науки, на ціноутворення, політику кредиту і грошового обігу, на розробку стратегії зовнішньоекономічних зв'язків). Форми дії на приватний капітал в Японії охоплюють систему жорстких юридичних заходів з відповідними формами контролю через адміністративний апарат і поліцію, контроль з боку державних органів управління, систему економічних заходів (надання грошових субсидій, регулювання цін, введення додаткових податків, надання податкових пільг, застосування диференційованої кредитної політики, політики прискореної амортизації). Так, зокрема, завдяки практиці прогресивних амортизаційних відрахувань виробники отримали можливість не тільки використовувати нове і найновіше устаткування, але, й забезпечити заміну морально застарілого устаткування навіть, тоді, коли не закінчився строк його фізичного зносу. Застосовуючи арсенал перерахованих економічних важелів, держава здійснює протекціоністську політику в галузях і сферах суттєво важливих для Японії.

Японія має великий досвід державного управління науково-технічним прогресом. Відома програма «Технополіс» втілює системний підхід до управління науково-технічною діяльністю і передбачає створення 19 міст науки, довгострокове планування випуску і збуту продукції, досягнення єдиної думки «знизу вверх» — в реалізації науково-технічної політики, співробітництво між урядом і промисловістю на регіональному рівні.

Ефективність державного регулювання економіки в Японії забезпечується наявністю «напівурядових організацій», які уособлюють злиття бізнесу і державного апарату.

Скандинавська модель

Характеризується деякими особливими рисами державного регулювання, притаманними Данії, Фінляндії, Норвегії, Ісландії, Швеції, їх сутність полягає в тому, що тут успішно поєднуються приватна власність і ринкова конкуренція з урядовими програмами, спрямованими на рівномірний розподіл прибутку, на підтримку непрацездатних, компенсацію втрат, зв'язаних з нестабільністю ринкової економіки. Відмінність скандинавської моделі від моделі держав Європейської співдружності — більший ступінь соціального захисту і забезпечення населення.

В системі державного регулювання країн Північної Європи можна виділити два періоди: ранній (від XIX ст. до Другої світової війни), для якого характерним є невтручання уряду у функціонування ринку і фінансових інституцій, вільний розвиток приватних структур, участь уряду у розвитку освіти і розвитку ринкової інфраструктури, пізній (після Другої світової війни), якому властиве запровадження жорсткого регулювання ринку, політики, спрямованої на підтримання низького рівня безробіття через збільшення сектора сфери послуг.

Спільним для політики скандинавських країн є прагнення досягнення консенсусу в економічному розвитку (між приватною власністю і громадською діяльністю).