Через намагання скоротити iнфляцiю лише цiновим контролем у рядi країн Латинської Америки цiни зменшилися лише тимчасово за рахунок скорочення виробництва, а оскiльки програми стабiлiзацiї передбачали контроль лише за однiєю ключовою цiною (зокрема, працi), iншi завдяки iнфляцiйним очiкуванням продовжували зростати. Якщо iнфляцiю намагалися контролювати і встановлювали обмiнний курс, виходячи з орiєнтирiв зменшення iнфляцiї, темпи девальвацiї перевищували скорочення цiн. Вони на iмпорт зростали до рівня внутрiшнiх, а не навпаки. Зниження реального обмiнного курсу зруйнувало довiру до валютної полiтики та викликало поступове замiщення iмпортом внутрiшнiх товарiв.

Взагалi теорiї iнфляцiї попиту та iнфляцiї витрат збігаються в оцiнцi важелiв запуску та розвитку iнфляцiї, суперечностi мiж ними виникають лише у разi її раптового сплеску. Якщо iнфляцiя викликана зростанням споживання, вона не може iснувати в умовах спаду. Проте iнфляцiя витрат цілком сумісна з економічним спадом.

Оскільки заходи економічної лібералізації мали переважно монетарний характер і не сприяли перебудові реального сектора, у першiй половинi 80-х у багатьох країнах Латинської Америки вiдбулися раптовi сплески iнфляцiї, викликанi зростанням сукупного попиту через збільшення грошової пропозицiї після монетарних рестрикцій. Тому головну увагу було зосереджено на контролi за попитом, а якщо темп зростання цiн перевищував свiтовий, вiн поєднувався з девальвацiєю для пiдвищення мiжнародної конкурентоспроможності. Така стратегія становить певну небезпеку економічної дестабілізації, оскільки зростання цін внаслідок їхньої лібералізації може змінити структуру споживання та скоротити попит на ряд товарів, що є еластичним.

Специфiка кризи у країнах Латинської Америки зумовлює те, що полiтики скорочення зовнiшнього дефіциту та стабiлiзацiї відбувалися неодночасно. Адже iснують несумiснi їхні компоненти, зокрема девальвацiя, що за умов значних обсягів імпорту тиснутиме на витрати, виступатиме інфляційним чинником та утруднюватиме стабiлiзацiю. Тому експерти рекомендували передусім проводити полiтику скорочення дефіциту, пов'язану зі структурною перебудовою, навiть за рахунок деякого зростання iнфляцiї[41].

Таким чином, у 1981-1985рр. скорочення зовнiшньоторговельного дисбалансу призвело до значного погiршення життєвого рiвня населення i стану економiки країн регiону. Завданням економiчної полiтики стала змiна процесів регулювання, щоб можливим було поєднання пiдтримки зовнiшнього балансу з економiчним зростанням, досягнення автономнішого, справедливішого та ефективнішого розвитку.

Після провалу стабілізаційної політики першої половини 80-хроків у Мексиці було здійснено другу спробу. Стабілізаційна стратегія передбачала запровадження жорсткої грошово-кредитної, бюджетної економії і зовнішньоекономічної лібералізації. Під контролем Центрального банку було зосереджено близько 92% депозитів приватних банків. Це спричинило різке зменшення кредитування та падіння інвестицій. Водночас протягом 1988р. інфляція скоротилася з 18% до 0,6% на місяць [13, c.90].

Було підписано ряд "пакетів економічної солідарності". Відповідно до них держава зобов'язувалася підтримувати валютний курс, тарифи, деякі споживчі ціни, трудящі - не вживати надзвичайних заходів боротьби за підвищення зарплатні, а підприємці- не збільшувати ціни вище за визначений рівень. Запровадження фіксованого валютного курсу і надто повільна девальвація сприяли зниженню відносних цін на імпорт, до того ж несприятливий інвестиційний клімат зумовлював перевагу в імпорті споживчих товарів. Наслідком такої стратегії стало збільшення заощаджень, кредитування та зменшення кредитного процента, що сприяло відновленню інвестицій. У 1989р. після трирічної стагнації відновилося зростання ВВП. Зросли й обсяги прямих іноземних інвестицій.

Однак стратегія антиінфляційного регулювання через прив'язку курсу національної валюти до долара США у довготерміновому плані не принесла очікуваних результатів у економічній стабілізації. Зокрема, в Мексиці у 1991-1993рр. номінальний обмінний курс стосовно долара знизився лише на 5,4%, тоді як оптові ціни зросли на 30%. Ревальвація песо створила реальну загрозу платіжному балансу країни, хоча світовими та регіональними фінансовими інститутами, для яких Мексика була взірцем економічного відродження у регіоні, попередження щодо цього не бралися до уваги. Ці структури заохочували проведення її тогочасної економічної стратегії. Низький рівень внутрішніх заощаджень викликав необхідність фінансування дефіцитів поточних рахунків за кошти від розміщення короткотермінових облігацій в іноземній валюті. До того ж грошові рестрикції, що здійснювалися як антиінфляційний захід, підвищували процентні ставки та сприяли припливу короткотермінових капіталів. Ігнорування важливості промислової політики, несприятливий клімат для розвитку власного виробництва та сприятливий - для імпорту зумовили використання основної маси кредитів на споживання. Політика приватизації, згідно якої акції приватизованих підприємств призначалися на сплату зовнішнього боргу Мексики, стала ще одним чинником відпливу капіталів з країни.

Новий уряд, призначений президентом Бразилії Ф.Мелу де Колора, розпочав у березні 1990р. виконання програми "Нова Бразилія" з грошово-фінансової реформи. Відповідно до її умов готівка обмінювалася у співвідношенні 1:1, встановлювалися обмеження на конверсю банківських заощаджень у готівку. Було запроваджено декларування доходів при знятті грошей з рахунків на пред'явника, встановлено межу вилучення коштів з рахунків овернайт. Загалом таким чином було заморожено близько 80% ліквідних ресурсів. Водночас з метою збереження інвестиційного процесу було дозволено конвертувати блоковані кошти в інвестиції за угодою з державою. Встановлювалися регульовані кредитні ставки у реальному вимірі - 7% для кредитів обсягом до 3млн крузейро, 10% - до 15млн крузейро [16, c.75]. Було