Наслідки такої реформи були неоднозначними. Зменшення внутрішнього попиту призвело до зниження цін, падіння інфляції та зростання валютного курсу в перші пореформенні місяці. Однак уже в січні 1991р. інфляція знову досягла 20%. Тому було втілено в життя наступний план, що передбачав замороження цін, підвищення на 25% та замороження заробітної платні, значне підвищення комунальних платежів. Проте інфляція тривала. Зростання ВВП не відбувалося, через що загострилися соціальні проблеми, президент втратив підтримку підприємців, а вжиті у 1991р. адміністративні заходи викликали санкції з боку МВФ та МБРР [16, c.78]. У 1992р. президенту Ф.Мелу де Колора було оголошено імпічмент і притягнуто до суду.

З 1994р. у Бразилії було запроваджено новий "Плано реал", до завдань якого входили ліквідація бюджетного дефіциту, скорочення інфляції. Внаслідок його реалізації вдалося відновити зростання ВВП [25, c.71]. З метою оздоровлення фінансової системи та підтримки національного банківського капіталу у 1995р. було розроблено Програму стимулювання та реструктурування національної фінансової системи. Лише за два останніх місяці того ж року центральним банком за цією програмою було надано фінансову підтримку у загальній сумі 6 млрд дол. [26, c.105].

Стратегію бюджетної економії та грошово-кредитних рестрикцій було застосовано в Аргентині, що також пережила наприкінці 80-х-початку 90-х період посилення нестабільності. Було запроваджено фіксований валютний курс та лібералізовано зовнішню торгівлю. Це сприяло різкому зменшенню інфляції з 200% на місяць влітку 1989р. до 1,5% у серпні 1992р., скороченню бюджетного дефіциту з 9% ВВП у 80-хроках до 1,8% у 1991р. [13, c.91]. Водночас нерозв'язані соціальні проблеми, нерівномірність розвитку регіонів (економічний спад у деяких з них протягом трьох років становив 25%) призвели до посилення соціальної напруженості, маршів протесту та повстань.

До комплексної програми чилійського уряду Е.Фрея увійшли положення про те, що завдання держави полягають у створенні умов для розвитку внутрішнього ринку, контролі за забезпеченням рівного доступу всіх учасників економічного процесу до отримання кредитів та субсидій, у формуванні інфраструктури, необхідної для підвищення конкурентоспроможності підприємств, у забезпеченні гарантій стабільності "правил гри" на ринках [3]. Програма передбачала також інвестиції в освіту. Роль держави як підприємця, таким чином, було замінено на роль активного регулятора та стабілізатора економічної системи.

Лібералізаційна економічна стратегія стимулювала приплив капіталів до країн регіону в другій половині 80-х - першій половині 90-хроків, хоча через відсутність спеціальної промислової стратегії ці капітали не викликали зростання виробництва і перебували переважно у формі короткотермінових.

У 1995р. приплив прямих іноземних інвестицій до країн Латинської Америки становив 27млрд дол. Характерно, що вкладення здійснюються нерівномірно в часі та галузевому вимірі. Так, посилення інтересу інвесторів до Аргентини і Перу був викликаний розпочатими там процесами приватизації. Зокрема, у Перу в 1990р. до сфери зв'язку та транспорту було спрямовано лише 0,4% прямих інвестицій, а у 1995р., коли відбувалася широкомасштабна приватизація телекомунікаційного сектора, - 42%. Після реалізації цих заходів надходження інвестицій зменшилося. Це свідчить про невелику довіру іноземних інвесторів до національних економічних суб'єктів, через що вони вкладали кошти, виходячи, імовірно, з кон'юнктурних міркувань.

Визначальною причиною кризи у Латинській Америці 80-х-початку 90-хроків є, на думку автора, переоцінка здатності приватних економічних суб'єктів реалізовувати ефективну економічну стратегію в умовах недосконалого ринкового середовища. Внаслідок цього лібералізаційні державні стратегії мали незначний успіх та були ефективними лише у короткотерміновому досягненні економічної стабільності.

Так само як і у НІК, у державах Латинської Америки промислове лобі здійснювало значний вплив на державну економічну політику. Однак питома вага промисловості у ВВП була значно нижчою. Тому орієнтація на інтереси виключно промисловців призвела до занепаду сільського господарства та структурних диспропорцій. Через це приплив капіталів використовувався переважно на приватне споживання, тоді як завдяки стратегії скорочення держсектора та дефіциту бюджету різко зменшилися внутрішні інвестиції. До того ж більшість інвестицій здійснювалася у наявні активи під час приватизації за низькими цінами. Отже, якщо у 1992р. ВВП по семи провідних країнах регіону становив 121% рівня 1981р., то обсяг валових інвестицій зменшився на 8,2%, а у виробничому будівництві - на 24,2% [37, p.88]. Незважаючи на це, у латиноамериканських країнах відбувалася прискорена приватизація як необхідна умова надання МВФ кредитів. Особливістю ряду приватизаційних програм була передача підприємств іноземним фірмам у рамках конверсії зовнішнього боргу. Це не здійснювало в економіки додаткових інвестицій. Фахівці висловлюють побоювання з приводу того, що подібні інституційні зміни є малоефективними і небажаними з точки зору національної безпеки. У зв'язку з цим проти приватизації прибуткових компаній виступив президент Чилі. Приватизувати лише нерентабельні підприємства було вирішено у Парагваї, Болівії, Панамі, Бразилії, Колумбії [35].

Необхідно зазначити, що в ряді країн, зокрема у Бразилії, Аргентині, відбулося вдале поєднання політики скорочення відпливу фінансових ресурсів з використанням отриманих коштів на структурні перетворення. Так, ще на початку 80-хроків Бразилія переорiєнтувала виробництво на замiну iмпорту палива, через що їй вдалося поєднувати швидке економiчне