Головна особливість зовнішньої торгівлі України зброєю полягала в тому, що на початковому етапі її наміри обмежувалися можливостями експорту надмірних запасів з арсеналу колишнього СРСР. Ця зброя була достатньо відома закордонним партнерам, які мають на озброєнні національних армій великі запаси такої зброї і техніки, мають необхідну кількість добре підготовлених, у тому числі й у військово-навчальних закладах України, кадрів. За такої ситуації найбільш актуальними були завдання: не гаючи часу, поповнювати збройні арсенали країн, що мають у своєму розпорядженні раніше придбані зброю і техніку радянського виробництва, всіляко прагнути проведення модернізації окремих зразків.

Укладення Україною міжнародних угод з торгівлі зброєю вимагало від неї виконання зобов’язань щодо подання своєчасної та достовірної інформації про обсяги експортно-імпортних операцій. Так, за даними Регістру ООН, у 1992 р. до країн, що розвиваються, Україна експортувала зброї на суму 400 млн дол. США, зайнявши сьоме місце в світі за обсягами продажу (після США, Росії, ФРН, Франції, Великобританії та Китаю). Як стало відомо сьогодні, більшість експортних операцій 1992 р. здійснювалися без належного урахування державних інтересів України. Ось чому більш жорсткими стали заходи щодо експортного контролю, і вже наступного 1993 р. обсяг продажу зброї скоротився до 46 млн дол. У 1994 р., за даними СІПРІ, Україною продано зброї всього на 107 млн дол. США. Щоправда, збірник "Світовий ринок зброї" стверджує, що в тому ж таки 1994 р. військовий бізнес приніс нашій державі суму майже в 25 разів більшу, якщо вести розрахунки за всіма позиціями військово-технічного співробітництва.[10]

Основними постачальниками озброєння в цей регіон були США, Франція, Німеччина, Ізраїль та Іспанія. Продавалися в основному вже застарілі зразки озброєння та військової техніки.

1 вересня 1997 р. США зняли заборону на продаж до країн Латинської Америки сучасних видів американського озброєння, що призвело до активізації обговорення в засобах масової інформації перспектив освоєння латиноамериканського ринку озброєння та військової техніки. Тижневик “Aviation Week”, наприклад, надрукував 15 вересня 1997 р. статтю під назвою "Гострі дебати щодо латинського експорту, схоже, триватимуть". У ній, зокрема, зазначається, що найближчим часом три латиноамериканські країни - Чилі, Аргентина та Бразилія, за всіма ознаками, стануть лідерами у придбані зброї та військової техніки в США. При цьому найголовнішим у їхньому імпорті в найближчу перспективу будуть підсистеми та комплектуючі, а також послуги США модернізаційного характеру.

За оцінками міжнародних експертів, ємність ринку озброєнь в країнах Латинської Америки становитиме до 2000 р. від 4 до 5 млрд дол. США. Причому щорічна потреба в різних видах озброєння складатиме у грошовому виразі близько 1 млрд дол. Безперечно, що більша частина цієї суми витрачатиметься на закупівлю озброєння власного виробництва, але разом з тим планується забезпечення збройних сил країн регіону і за рахунок імпорту.

Перспективним напрямом у торгівлі з Чилі є продаж транспортних літаків: на сьогодні чилійський парк літаків такого типу налічує лише 6 одиниць військово-транспортної авіації. В цілому ж Чилі оцінюється як перспективний ринок озброєнь.

Підставою для такого висновку є наступні фактори:

- економічне зростання, що спостерігається в країні протягом останніх восьми років;

- переважання в озброєнні армії застарілих зразків зброї та військової техніки;

- наявність потенційних можливостей для фінансування закупівлі нових видів озброєння і техніки. Доказом перспективності цього ринку для України може бути успішна участь нашої держави у виставці ФФІДАЕ-98: у демонстраційних польотах брали участь два літаки українського виробництва Ан-32П та Ан-74ТК.

Перспективним ринком для України вважається також Аргентина. Щоправда, тут на теперішній час існують певні обмеження, пов’язані з браком у цієї країни коштів. [11]

Такі ж проблеми існують і в Бразилії та в країнах Африки.

Зовсім новим напрямом військово-технічного співробітництва з країнами Латинської Америки та Африки є створення спільних підприємств, які випускатимуть військову продукцію. Це можуть бути підприємства, що спеціалізуватимуться на складанні озброєння та військової техніки, основні комплектуючі до яких постачатимуться із зарубіжних країн. Саме країн, що претендують на роль постачальника і проявляють нині значний інтерес щодо проведення спільних науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт по створенню нових зразків озброєння та військової техніки.

На закінчення слід зазначити, що процеси формування національної системи військово-технічного співробітництва та експортного контролю, завоювання Україною нових ринків озброєння відбуваються в непростому міжнародному контексті, який безпосередньо й опосередковано впливає на ці процеси. І, мабуть таки, однією з найголовніших причин такого стану речей є те, що по закінченні "холодної війни" різко загострилася конкурентна боротьба між основними експортерами озброєння, до якої нинішня Україна, як виявилось, не готова.

В основі суперництва експортерів, яке має тенденцію посилюватись, з самого початку лежав насамперед той факт, що із закінченням воєнно-політичної конфронтації між Сходом і Заходом різко знизився попит на озброєння в межах так званого євроатлантичного простору, що, у свою чергу, боляче вдарило по інтересах найпотужніших військово-промислових компаній Заходу. Уряди всіх країн, що є основними експортерами озброєння та військової техніки, випробували на собі потужний тиск національних оборонно-промислових комплексів і змушені були стати на шлях відкритого державного протекціонізму стосовно активного просування своєї національної продукції на світовий ринок озброєння та військової техніки. [11]

ВИСНОВОК

Досвід продемонстрував, що традиційне монетарне регулювання дозволяє подолати інфляцію, є ефективним як стратегія короткотермінової стабілізації. Проте воно сприяє пожвавленню виробництва. Тому значна увага навіть у антиінфляційній стратегії має приділятися регулюванню кредитно-фiнансової сфери як важеля перерозподiлу ресурсiв. На етапах, коли необхідно було поєднати стримування інфляції з економічним