У країнах, що розвиваються, дрібні виробники та підприємства зайняті багатьма видами економічної діяльності. У сфері малого бізнесу зайнято від 40 до 70% робочої сили, яка забезпечує третину випуску національного продукту. Здебільшого це некорпоративні, не ліцензовані й незареєстровані підприємства дрібних фермерів і виробників, ремісників, торгових агентів, індивідуальних торговців, що діють у неформальних міських і сільських секторах економіки. Їх попит на фінансові ресурси має особливий характер і не вписується в норми звичайного банківського кредитування. У таких випадках звичайні комерційні банки не мають відповідної підготовки і не бажають задовольняти потреб позичальників. Оскільки йдеться про невеликі суми (менше 500 дол.), а адміністративні й поточні витрати майже такі самі, як і для великих кредитів, і оскільки лише деякі неформальні позичальники можуть надати необхідне забезпечення, що є гарантією для позик у формальному секторі, комерційні банки не зацікавлені в таких операціях. Більшість комерційних банків у країнах, що розвиваються. навіть не мають відділень у сільській місцевості, невеликих містах або на околицях великих міст. де багато видів неформальної діяльності.

Через це дрібні позичальники звертаються за грошима насамперед до друзів, а вже потім, як запасний варіант, - до місцевих професійних лихварів, у ломбарди і до торгових агентів.

У країнах, що розвиваються, набувають розвитку більш ефективні види неформального фінансування, які в деяких випадках замінюють лихварів і ломбарди. Вони включають місцеві ощадно-кредитні об’єднання і схеми групового кредитування на принципах ротації. Такі ощадно-кредитні об’єднання існують у Мексиці, Болівії, Єгипті, Нігерії, Гані, у Філіппінах і Шрі-Ланці, Індії, Китаї і Південній Кореї. Механізм такого кредитування передбачає, що група з 40 -50 чоловік вибирає скарбника, якому кожний член об’єднання передає певну суму заощаджень. Створений фонд на основі ротації розподіляють між членами об’єднання у вигляді безпроцентних позичок. У країнах, що розвиваються, багато людей із низьким рівнем прибутку віддають перевагу саме цим формам заощадження та позичання.[16]

3. Економічні стратегії країн Третього світу

3.1 Особливості стратегій розбудови ринкової економіки

Країни, що розвиваються, являють собою цікавий об'єкт для досліджень форм і методів стратегії економічної стабілізації та характеризуються великою різноманітністю останніх. До того ж у цих державах результати економічних реформ були неоднакові, на відміну від успіху реалізації таких стратегій у розглянутих вище країнах.

Ринкова економіка є для теперішнього етапу розвитку людства найуніверсальнішою формою економічної координації. Через це економічні системи країн, що розвиваються, історично було побудовано під значним впливом ринкових чинників. Однак у цих країнах, на відміну від тих, що змушені були здійснювати економічну відбудову, розвиненої ринкової системи не існувало взагалі. Тому стратегічною метою виступає розбудова ринкової економіки на соціально-економічному фундаменті, сформованому часто докапіталістичними формаціями. Таким чином, ринковій системі, що створюється, не властиві джерела нестабільності. Вони носять трансформаційний характер, будучи успадкованими історично або виникаючи внаслідок суперечностей між соціально-економічними умовами та потребами етапів перетворень. Тобто, такі економіки, як і розглянуті у попередньому розділі, не мають вбудованих стабілізаційних механізмів і потребують проведення спеціальної стратегії стабілізації та створення умов для економічного зростання.

Країни, що розвиваються, особливо на ранніх стадіях економічної розбудови, знаходяться у специфічному становищі. У нестабільності їхніх економічних систем закладено значний позитивний потенціал - можливість вибору, якого позбавлені розвинені економіки. Отже, від адекватності, послідовності й комплексності стратегії побудови ринкового середовища залежить довготермінова соціально-економічна ефективність намічених перетворень. Вирішальна роль у цьому процесi належить державі, завданням якої є спрямування стихiйно дiючих ринкових законiв у конструктивне русло.

Низький початковий рівень розвитку та зародковий стан ринкової організації зумовлюють поєднання у стратегіях країн цієї групи як напрямів, характерних для ринкових економік, так і специфічних. До останніх відносяться передусім індустріалізація, імпортозаміщення, розбудова грошово-фінансової сфери та стабілізація валюти, реформа системи соціального захисту, підвищення культурно-освітнього рівня населення тощо. Такі заходи, особливо на початкових етапах, здійснюються переважно адміністративними засобами.

Суттєвою особливістю країн, що розвиваються, є низький вихідний рівень стратегій економічних суб'єктів. Тому неможливо доручити їм реалізацію значної частини завдань економічної координації, як це відбувається у розвинених країнах. В умовах ринкової недостатностi, коли дієвість інструментів непрямого регулювання є низькою, значна надiя покладається на безпосереднє виконання державою пiдприємницьких функцiй. Як правило, державна власнiсть зосереджується в галузях, що займають провідні позиції у процесі суспільного відтворення і тих, що потребують пріоритетного розвитку. Зокрема, у 1970-1980рр. частка державних компанiй у видобутку нафти країн ОПЕК зросла з 2% до 80% [31, c.49]. На початок 80-хроків держпiдприємства становили понад 60% від загальної кількості підприємств у обробнiй промисловостi Алжиру, Єгипту, Сирiї, Iндiї, Пакистану, Мексики [20, с.107]. Понад 90% банкiвського капiталу Iндiї також належало державi [20, с.155]. Основними мотивами розвитку державного сектора були стабiлiзацiя цiн, мобiлiзацiя заощаджень, концентрацiя валютних надходжень, експлуатацiя природних ресурсiв. Особливим видом державного пiдприємництва є корпорацiї розвитку, що здiйснюють кредитування, iнформацiйне обслуговування компанiй тощо. У міру вдосконалення стратегій приватних економічних суб'єктів частка державної власності може зменшуватися.

Через незавершеність економічної структури та значну залежність від зовнішніх ринків надзвичайного значення набуває включення даних країн у свiтове господарство. У процесі інтеграції вони опиняються перед проблемою невiдповiдностi національних економічних систем iнтернацiональним продуктивним силам. Це виражається у неадекватностi економiчної