Сучасні економічні течії, неокенсіанство, кенсіанство, інституціоналізм та ін.
Сучасні економічні течії
Одним з фундаментальних принципів стало положення про те, що функціонування економічної системи можливе лише при досягненні рівноваги між елементами, що її складають. Це положення, сформульоване класичною економічною школою, витримало іспит і часом, і критикою і лягло в основу економічної теорії як загальновизнане, а різні школи і напрями розрізнялися лише пропонованими способами досягнення рівноваги.
Класики вважали, що рівновага досягається в процесі обміну на основі витрат на виробництво товарів! послуг. Але підхід з позицій трудової теорії вартості не зміг обґрунтувати необхідності повернення системи в рівноважний стан. Більш того, саме з позицій такого підходу Карл Маркс обґрунтував неминучість розбалансування системи, її краху і пошуків рівноваги на іншій (нетоварній) основі.
Прихильники класичного підходу, однак, не здавалися. В останній третині XIX ст. виникає напрям в економічній теорії, що, зберігши деякі основні принципи традиційного класичного підходу, істотно видозмінив розуміння способів досягнення економічної рівноваги.
Неокласичний напрям
Неокласичний напрям погоджувався з тим, що економічне життя суспільства цементується ринковими зв'язками, які встановлюються між суб'єктами, що вільно хазяйнують і орієнтуються на максимізацію своєї вигоди. Але на відміну від старих класиків основу обмінюваності шукали не у витратах виробництва, що об'єктивно складаються, а в суб'єктивних оцінках споживачами і виробниками корисності благ, що купуються і продаються, яка знаходить вираження у ринковому попиті та ринковій пропозиції. Через їхню взаємодію і реалізується рівновага, тобто встановлюється така ціна, що задовольняє і продавця, і покупця. Цю взаємодію зручно виразити математично у вигляді функціональних залежностей, де ціни і кількості пропонованих і запитуваних благ виступають як перемінні. Неокласики досить широко використовували у своїх дослідженнях математичний апарат, зокрема методи диференціального числення. Намагаючись дати кількісну характеристику досліджуваних величин, вони оперують поняттям границі, що дає змогу обмежити об'єкт аналізу і надати йому чисельної визначеності (наприклад, гранична корисність блага, гранична продуктивність чинників). Це дало підставу називати напрям — маржиналізмом (границя). Він дістав широкого розповсюдження, об'єднував цілу пилку шкіл, що склалися в різних країнах: австрійську, лозапську, ксмбріджську та ін.
Сконцентрувавши увагу на аналізі мотивів поведінки окремих суб'єктів, що хазяйнують, які вирішують задачу оптимізації альтернативного вибору, маржи-налістські школи звели проблему економічної рівноваги на мікрорівень. Вважалося, що якщо окремими одиницями, що хазяйнують, будуть знайдені у сфері їхньої діяльності найраціональніші комбінації, то збалансованість у масштабах усього господарства забезпечується автоматично. У дійсності ситуація виявилася значно складнішою. При переході намакрорівень виникали нові проблеми, що на мікрорівні не могли проявитися. Тому подальша еволюція неокласичного напряму пов'язана зі звертанням до нових об'єктів аналізу, спробами побудувати модель макроекономічної рівноваги на основі традиційних класичних принципів: свободи підприємництва, ринкового саморегулювання, примату інтересів «економічної людини». У цьому напрямі працювали відомі економісти-неокласики: Людвіг Мізес, Фрідріг Хайєк, Жак Рюефф, теоретики соціального ринкового господарства — Людвігг Ерхард), Вальтер Ойкен, Вілбгельм Роьпке, а в 70-80-х роках лідерство закріпилося за школою монетаристів на чолі з професором Чиказького університету Мільтеном Фридменом.
На відміну від неокласиків першого покоління — маржиналістів — цей напрям заведено називати неоліберальним і не тільки з метою уникнути плутанини, але й тому, що основний акцент у їхній позиції переносився на принцип економічної свободи, що забезпечує ринковому механізму можливість автоматично підтримувати рівновагу між попитом та пропозицією. Найбільш чітко і послідовно ідея рівноваги виражена в працях одного із найяскравіших представників неолібералізму, нобелівського лауреатаФрідріха фон Хайека. Вихідний пункт його концепції - вчення про спонтанний характер ринковою порядку. Ринковий порядок, на думку Хайєка, принципово відрізняється від порядку функціонування природних і технологічних систем, оскільки знання про нього неможливо здобути незалежно від уявлень, бажань і мотивів поведінки самих учасників процесу. Ці знання суто індивідуальні і суб'єктивні, а тому заздалегідь передбачати результат і цілеспрямовано впливати на господарські процеси практично не уявляється можливим. Ринок спонтанно узагальнює розрізнену інформацію за допомогою системи цін, що відіграють роль сигналів, які спонукають до дії окремих індивідів і координують їхні дії. У такий спосіб не тільки здобуваються найефективніші варіанти рішень, але й залучаються нові ресурси, враховуються потреби, що виникають знову. Жодний механізм свідомого регулювання не в змозі це зробити. У кращому випадку він пристосовує відомий обсяг ресурсів до виявлених потреб, але врахувати нові потреби і передбачити нові ресурси і технології для їхнього задоволення він не може, оскільки в момент складання проекту їх просто ще не існує.
Спонтанність ринкового порядку означає, що будь-яке втручання в цей процес створює загрозу часткового чи повного руйнування механізму ринку, а отже, і господарської системи. Найважливіша умова успішного економічного розвитку — максимально можлива економічна свобода. Це поняття у Фрідріха Хайєка означає, насамперед, право індивідів робити те, що вони вважають за потрібне, право кожного реалізовувати себе, дотримуючи поваги до особистості ближнього і несучи повну відповідальність за свої дії.
Свобода є суто індивідуальною. Вона забезпечує кожному незалежність, самостійність, готовність йти на ризик, здатність захищати свої переконання проти більшості і згоду добровільно співпрацювати з іншими індивідами. Найважливіша гарантія свободи *- система приватної власності. Будь-які форми колективізму обмежують свободу. На деякі обмеження люди йдуть добровільно, створюючи правила та інститути, що регулюють їхні взаємини і відтинають сваволю і вседозволеність. Але в більшості випадків організації виражають групові інтереси, що аж ніяк не збігаються з інтересами всього суспільства і навіть йому суперечать. Організовані групи