Третім елементом доцільної діяльності людини як продуктивної сили є засоби виробництва – засоби праці і предмети праці, створені людиною. При цьому механічні засоби праці (машини, верстати, прилади тощо) у своїй сукупності, за висловом К.Маркса, становлять кісткову і мускульну силу виробництва, характеризують відмінні ознаки певної епохи суспільного виробництва [7, 182].

Таким чином, продуктивні сили складаються із суб’єктивних і предметних елементів. Крім того, до елементів продуктивних сил економісти включають і техніко-організаційні (технологічні) відносини. “Технологічні відносини, - пише В.К.Врублевський, - виникають між працівниками в результаті послідовності і взаємозалежності виробничих функцій, виконуваних ними в процесі праці, тобто в результаті функціонального поділу праці, узятого зі сторони виробничих факторів” [4, 17-18]. Ця сторона трудових відносин є складовою продуктивних сил і характеризує зміст праці. Зміст праці відображає рівень розвитку особистого моменту – робочої сили та речових елементів продуктивних сил. Від рівня розвитку засобів виробництва і робочої сили залежить склад і структура трудових операцій, професійний склад працівників, види праці (проста і складна, ручна і механізована, легка і важка праця і т. ін.).

Удосконалення засобів праці, техніки і технології виробництва, підвищення рівня вмілості та майстерності працівників підносять зміст праці, разом з тим і рівень розвитку самого працівника, збагачують сутність людини та її продуктивну силу. Збагачена людина – як робітник, інженер, вчений, менеджер, підприємець – збагачує свою зовнішню силу – засоби праці, а в їх системі – знаряддя праці, що забезпечує зростання продуктивності сукупної праці та обсягів суспільного продукту для задоволення потреб людей.

Організаційно-технологічні трудові відносини є змістовною складовою трудових відносин взагалі. Вони є базою соціально-економічних відносин, або, як їх ще називають, – суспільної форми праці. У даному випадку мова йде про ту систему трудових відносин, яка є складовою економічних відносин, в тому числі її соціально-економічної підсистеми. Такий теоретичний підхід до визначення праці в системі суспільного виробництва відображає його троїсту природу: змістову (як елементу продуктивних сил), суспільну (як економічну форму праці) і соціально-психологічну (як наявність надбудовних елементів у трудових відносинах людей). У нашому дослідженні увага концентрується на аналізі суспільно-економічних трудових відносин, оскільки ставиться завдання розкрити їх найважливіші складові.

Трудові відносини політична економія розглядає як складне системне явище. У них містяться такі елементи: наймана праця, експлуатація праці, приватний характер праці, вільна праця, колективна праця, асоційована праця, абстрактна праця, суспільна праця, загальна праця, суспільна кооперація праці, соціалістична праця тощо.

У системі цих категорій трудових відносин вагоме місце займає відчуження праці.

Деякі політекономи доводять необхідність замість терміна “соціально-економічні трудові відносини” (або просто “трудові відносини”) уживати термін “суспільна форма праці” (або “характер праці”). Так, про суспільну форму праці, а не про трудові відносини, пишуть А.Д.Смирнов, Л.М.Бєлов, І.А.Ягодкіна, П.В.Томчук. Наприклад, П.В.Томчук вважає, що суспільна форма праці – економічні відносини між людьми в безпосередньому виробництві з приводу їх участі в суспільній праці [7, 47]. У цій фразі містяться тавтологічні суперечності, які полягають в тому, що “суспільна форма праці” є економічним відношенням між людьми… “у суспільній праці”. Такий спосіб визначення суспільної форми праці є невдалим, йому бракує ясності.

Деякі економісти, на наш погляд, суспільну форму праці трактують занадто широко. “… Економічною формою праці, - пишеться в одній колективній монографії, - можуть бути тільки виробничі відносини, тобто відносини між людьми, що виникають у безпосередньому виробництві, розподілі, обміні і споживані матеріальних благ” [9, 12]. Ці автори вважають, що, наприклад, “проблема відносин власності на засоби виробництва” є суспільною формою процесу праці” [там само]. Що ж стосується сутності суспільної форми самої праці, то автори зрозумілої відповіді не дають.

Ми поділяємо позицію В.К.Врублевського та М.І.Карліна, які суспільну форму праці розуміють як соціально-економічні трудові відносини [4, 21; 10].

В науковій літературі прийнято в системі трудових відносин виокремлювати “характер праці” (хоча деякі політекономи соціально-економічні трудові відносини і характер праці ототожнюють). Ми вважаємо, що характер праці – це складова специфічних економічних трудових відносин, тобто формаційна категорія. Характер праці виражає притаманні даному економічному ладу суспільства (капіталістичному, соціалістичному) важливі риси суспільного устрою праці. Сюди належать: позаекономічний і економічний примус до праці, експлуатація праці людини людиною, наймана праця, асоційована праця, підневільна праця, вільна праця, колективна праця, безпосередньо суспільна праця, незайнята праця працездатного населення, відчуження праці тощо.

В пострадянській Україні відбувається трансформація трудових відносин системи державно-монополітичного соціалізму в трудові відносини системи соціально-орієнтованого економічного ладу [10], який в розвинених капіталістичних країнах формується завдяки поступовій соціалізації і гуманізації трудових капіталістичного суспільства.

Література

1. Политическая экономия: Учебник для вузов /Авт. кол.: Медведев В.А., Абалкин Л.И., Ожерельев О.И. и др. – М.: Политиздат, 1990.

2. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т. 12.

3. Плеханов Г.В. Избранные философские произведения. Т. 2. – М.: Политиздат, 1965. – Т. 2.

4. Врублевский В.К. Развитой социализм: труд и НТР. – К.: Политиздат, 1984.