Раціональний «господарський лад» він визначає як оптимальну комбінацію обох типів господарства. Він зазначає, що історія розвитку суспільства завжди супроводжувалась пошуком господарського ладу, який найбільшою мірою відповідав би природній суті людей та явищ, тобто встановлював порядок, котрий забезпечував би справедливість та економічну рівновагу. На думку Ойкена, вирішення проблеми оптимального поєднання форм двох «ідеальних типів» має взяти на себе держава, яка може впливати на економіку й соціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих, звичайно, межах, що не призводять до порушення економічної рівноваги. Головним завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального поєднання переваг двох різних типів господарств в єдину економічну систему. Ураховуючи, що характер суспільного ладу залежить від того, який тип господарства в системі переважатиме, суспільство, на його думку, має свідомо визначитись з комбінацією господарських форм. Він уважав, на відміну від інших нео-лібералів, що за реальних цих умов тогочасної Німеччини втручання держави не може бути мінімальним. Навпаки, воно має бути визначальним, адже необхідний економічний порядок може встановити лише сильна держава.

В «Основних принципах економічної політики» Ойкен формулює підходи до визначення «політики порядків», яка, на його погляд, має, передовсім, полягати у створенні державою умов для розвитку економіки: формуванні конкурентного господарства; обмеженні економічної влади монополістичних угруповань, тобто захисті конкуренції з боку держави; інтеграції у світове господарство, що також підриває могутність цих угруповань, зміцнювану за рахунок протекціонізму. Держава повинна проводити активну грошову політику, бо циклічні коливання економічної кон'юнктури — обов'язковий елемент ринкової економіки — можуть нейтралізуватись «грошовим стабілізатором». По-друге, оберігаючи недоторканність приватної власності, держава має запобігати надмірному розриву у розмірах доходів різних соціальних груп і здійснювати перерозподіл сукупних надходжень на користь соціальної сфери. Вплив держави визначається можливостями економіки і має обмежуватися заходами, що сприяють її зміцненню.

Класифікація економічних систем, яку дав Ойкен ще в ЗО— 40-х pp., підбивала підсумок розвитку німецької ліберальної ідеї, формулювала засади теорії «соціального ринкового господарства» як економічного порядку, за якого конкурентна ринкова економіка доповнюється соціальне спрямованим втручанням сильної держави. Ці методологічні підходи до визначення ролі держави в суспільстві з ринковим економічним порядком було розвинуто не лише Ойке-ном, а і його сучасниками та послідовниками.

Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихідним пунктом протиставлення ринкового господарства центрально-керованому господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству, побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому економічними угрупованнями (олігопо-лія, монополія). Це була теорія «третього шляху» розвитку,

В. Репке та О. Рюстов, що з 20-х pp. вивчали проблеми суспільного ладу, продовжували теоретичні пошуки під час другої світової війни, перебуваючи в еміграції. Вони намагалися визначити принципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави.

За визначенням Репке, роль держави має обмежуватися створенням такої економічної атмосфери, яка б найбільшою мірою сприяла підтримуванню господарського порядку, за якого спрацьовували б економічні стимули до праці та стихійно визначались пропорції виробництва. Тобто економічна політика держави має гарантувати свободу, під якою слід розуміти суворий порядок в економічній діяльності, що забезпечується через ринок, вільну конкуренцію і вільне ціноутворення. Такий господарський порядок учений називає «ринковим господарством», принциповою основою якого є приватна власність та егоїстичний інтерес окремого виробника, якому протистоїть споживач.

Розвиток неоліберальної теорії вільного ринкового господарства зв'язується також з ім'ям А. Мюллера-Армака, який уперше сформулював ідею створення «соціально-ринкової» економіки — такої економічної системи, у межах котрої «принцип свободи ринку поєднується з принципом соціальної рівності»', коли досягнення ринкового господарства доступні для всіх членів суспільства. Економічна політика держави має полягати в тім, що вона оберігатиме конкуренцію та забезпечуватиме вирівнювання доходів громадян за допомогою раціональної фіскальної політики.

Мюллер-Армак указував на те, що під соціально-ринковим господарством він розуміє не впровадження природного економічного порядку, тобто абсолютизацію ринкових відносин, а свідомий синтез, коли створюване ринковим господарством багатство розподіляється під контролем держави. Цей контроль здійснюється через економічні механізми.

' Отже, складовими соціально-ринкового господарства є: конкурентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держава, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє національний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості, і

Найважливішим інструментом державного втручання в процес перерозподілу, на думку Мюллера-Армака, є оподаткування, яке регулюється відповідно до економічної ситуації: для стимулювання чи стримування ініціативи, урівноважування попиту та пропозиції згідно з рівнем доходу та з урахуванням його джерел, а також із національною структурною політикою держави. Усе це має бути спрямоване на досягнення основної мети державного управління — проведення соціальне орієнтованої політики.

Важливим принципом податкової політики він уважає стимулювання індивідів у їхній діяльності з підвищення добробуту за рахунок власних сил. Таким може бути, наприклад, установлення пільгових податків на час, коли організується нове підприємство, чи на доходи, які використовуються для будівництва житла.

Податки є основою формування державного бюджету, а отже, матеріальною основою виконання соціальних програм держави. Мюллер-Армак особливо наголошує на тім, що коли податкова система шкодитиме ринковому господарству, то усе це передовсім відіб'ється на доходах держави.

Витрати держави на соціальні потреби також мають бути цілеспрямованими, тобто мають відповідати двом вимогам — соціального вирівнювання (не зрівнялівки!) та стимулювання ініціативи. Асигнування коштів на соціальні цілі відбувається у кількох напрямах:

наприклад, забезпечення груп населення, що зазнали збитків унаслідок війни, тих, що були на державній службі; виплати та дотації соціальне незахищеним прошаркам населення; дотації багатодітним сім'ям (з метою стимулювання народжуваності); дотації та виплати у