Третім фактором виробництва Мілль уважає капітал, який називає раніше нагромадженим матеріалізованим продуктом праці. Гроші не є капіталом і не виконують, на думку Мілля, жодної функції капіталу. Відтак він робить висновок, що гроші є лише відображенням реального капіталу, а отже, заробітна плата виплачується з капіталу, з капіталу авансуються робітники. Капітал, за Міллем, авансується на придбання засобів виробництва та робочої сили.

Важливу роль капіталу для суспільного відтворення Мілль доводить у підрозділі «Основні закони, що стосуються капіталу». З цього приводу він формулює кілька теорем.

Перша теорема Мілля декларує залежність економічного розвитку від наявності капіталу. Тимчасово неінвестований капітал стримує розвиток, а додатково залучений сприяє створенню додаткових робочих місць, тобто забезпечує додаткову робочу силу заробітною платою.

Друга теорема Мілля полягає в тім, що капітал формується за рахунок заощаджень: вони перетворюються на капітал у процесі виробничого споживання.

Третя теорема: відкладене майбутнє споживання забезпечується продуктивним виробничим споживанням і відбуватиметься на розширеній основі лише завдяки виробничому споживанню.

Четверта теорема стверджує, що капітал — це засоби, витрачені на організацію й підтримування продуктивної праці. Попит на товари визначає, «в якій конкретній галузі виробництва буде використано працю та капітал, ... попит на працю відображається у вигляді заробітних плат, що передують виробництву...»'.

Отже, Мілль розглядає капітал як основну умову виробництва, що передує йому, і формування капіталу узалежнює від заощаджень. Він також уважає, що попит на товари надає руху капіталам, тому капітал є основою врівноважування попиту і пропозиції, його обсяги скорочуються, коли зникає необхідність у товарах даного виду, і зростають, коли попит на товари спадає.

Він розрізняє основний та оборотний капітал і вважає, що їх раціональне поєднання визначається рівнем розвитку виробництва. Однак робоча сила страждатиме за зростання основного капіталу, бо в процесі механізації праці вивільнятиметься зі сфери виробництва.

Мілль досліджує природу факторів економічного зростання. Найважливішим з них, таким, що надає руху всім іншим, він уважає капітал. Капітал у нього — результат заощаджень, утримання від споживання. Він залежить від обсягів фондів, з яких формуються заощадження, та від дійовості причин, через які здійснюються заощадження.

За зростання обсягів капіталу й інвестицій виробництво може зростати необмежене. (Щоправда, дещо інше становище складається, на його думку, в сільському господарстві, де, по-перше, форма власності на землю послаблює стимули його розвитку, тобто рента зменшує частку прибутку, а по-друге, існує природна та економічна межа віддачі капіталу.) Але є чинники, що стримують цей процес.

Заробітна плата. Розміри заробітної плати впливають на обсяги прибутку, а відтак і інвестицій, тому важливо, щоб вона формувалася відповідно до потреб виробництва. З цього приводу він запроваджує категорію сукупних фондів.

Сукупні фонди, за Міллем, — це частина виробничого капіталу, що йде на виплату заробітних плат, авансом, на рівні з фізичним капіталом. На розмір фонду впливають ті самі чинники, що сприяють зростанню постійного капіталу. Вони формуються на ринку під впливом попиту і пропозиції, де пропозиція — кількість капіталу, призначеного для утримування робітників, а попит — кількість робітників, що шукають застосування для своєї праці. Межа зростання сукупних фондів — це потреби виробництва й об'єктивне оптимальне співвідношення між названими факторами виробництва.

Природна, або необхідна, заробітна плата, за Міллем, визначається вартістю життя робітника. Ринкова заробітна плата та «сукупні фонди» орієнтуються на цей рівень. Мілль поділяє погляди Мальтуса на проблему народонаселення і його висновки, що зі зростанням населення, індивідуальна заробітна плата має тенденцію до зниження. Чинники, які сприяють поліпшенню цієї ситуації, — це зростання розмірів капіталу та стримування народжуваності.

Цю доктрину могли б використати підприємці як аргумент у боротьбі проти підвищення заробітної плати, але Мілль у пізніших виданнях уточнює цю тезу, зазначаючи, що кількість ресурсів, призначених для виплати заробітної плати, залежить від загальних розмірів капіталу, який зростає, і заперечує думку, що він нібито підтримує теорію обмеження фондів заробітної плати, пояснюючи, що він лише вказує на реальну тенденцію.

Хоч теорія фондів заробітної плати була критично сприйнята економічною наукою, але ідея щодо співвідношення попиту на працю і її пропозиції була достатньо цікавою і набула розвитку пізніше.

Розглядаючи капітал як результат утримання капіталіста від непродуктивного споживання, Мілль логічно мав перейти до розгляду питання про ціну цієї пожертви. Саме цій проблемі присвячено другу книжку праці Мілля.

Прибуток капіталіста Мілль трактує так само, як Сеніор: це винагорода за утримання від споживання. Постає питання про розміри цієї винагороди, про чинники, що зумовлюють її. Мілль уважає, що одним із них є корисність продукту праці. Товар можна продати дорожче чи дешевше залежно від попиту на нього. Однак залишається незрозумілим, чому спостерігається тенденція тяжіння прибутків у суспільстві до єдиного, середнього рівня.

Оскільки це важко пояснити з позиції корисності, Мілль змушений був повернутися до аналізу фактора іншого порядку. Він пише: «Норма прибутку звичайно перевищує норму корисності», і досягається цей результат за рахунок того, що важливим його чинником є «продуктивна праця, яка виробляє більше ніж потрібно для підтримки її функціонування»', тобто розміри прибутку він узалежнює від праці, але пояснює цю залежність так, як пояснював її Рікардо: міра зростання прибутку залежить від розмірів заробітної плати, прибуток зростає тоді, коли зменшується вартість праці, і навпаки. Вартість праці відображається в заробітній платі і залежить, на його думку, від усіх тих елементів, які роблять працю ефективною.

Мілль уважає, що низький рівень прибутків може бути також зумовлений (навіть за низької заробітної плати) неефективним виробництвом: малопродуктивна