позик, так само як і при реструктуризації платежів, виявляється істотним чинником формування їхніх валютних резервів. При цьому центральний банк країни-реципієнта, у кращому випадку, лише опосередковано може впливати на їхні рішення. Коли ж мова заходить про міждержавні кредити, головним чинником виявляється власна політична гра держави-донора. Для України цей факт є принциповим, оскільки близько 90 відсотків її зовнішнього боргу припадає на державні позики та гарантії.
Такими є реалії, і їх достатньо, аби порушити питання про те, наскільки взагалі доцільна фіксація валютних курсів у боргових економіках? Чи завжди боргова стабільність валюти є економічно і політично виправданою? Показовим у цьому контексті є співвідношення довгострокового державного боргу країн, що розвиваються, та їхніх міжнародних резервів: на початок поточного року перші перевищували другі удвічі. В Україні — більш аніж у шість разів. При цьому до 2001 року міжнародні резерви Національного банку взагалі мали боргове походження. Слід також врахувати, що сьогодні немає тих інфляційних проблем, з огляду на які номінальна фіксація гривні ще в 1996 році була доцільною.
Коректний вибір валютного режиму пов’язаний не лише з точністю економічного аналізу. Він також може впливати на ступінь політичної свободи країни і пом’якшення її боргової залежності. Цих проблем не мають індустріальні держави — вони є чистими кредиторами й експортерами капіталу, тож не зв’язані проблемою боргової несвободи. Між їхніми валютами сформувалися досить стійкі співвідношення, що еволюційно знайшли відбиток у фіксованих курсах. Їхні грошові одиниці вважаються «твердими», оскільки слугують курсовими орієнтирами для країн-боржників.
Грубо кажучи, пана Грінспена анітрохи не цікавить (і, що найголовніше, — не повинна цікавити) курсова динаміка української гривні, тоді як Україна зобов’язана ловити кожне його слово. Федеральна резервна система, так само як і банк Англії, теоретично можуть декларувати фіксацію долара та фунта стерлінгів по відношенню одне до одного. Право на це їм дає суверенітет національних економік. А ось спроможність заяв Національного банку України про номінальну стабільність гривні представляється дуже проблематичною, бо її утримання поставлено в залежність від тих же США та Великобританії — як при реструктуризації зовнішніх боргових зобов’язань, так і при голосуванні в МВФ і Світовому банку щодо надання нашій країні нових кредитів.
Фіксація країнами, що розвиваються, курсу своїх національних валют найчастіше виявляється невдалим і шкідливим копіюванням досвіду індустріальних держав. Невдалим — оскільки не відповідає їх об’єктивним економічним можливостям. Шкідливим — бо посилює економічну і політичну залежність від держав-кредиторів. Постійні заяви в Україні «про твердість і стабільність» дають підстави сумніватися: а чи усвідомлюють у нас усе коло проблем. Щоправда, параметри валютно-курсової політики на 2002 рік передбачають середньорічне зниження курсу гривні до 5,6 грн./дол. Однак їх оголосили, не пояснивши причин саме такого рішення, що викликає ще більше запитань. Тим більше що й поточного року, всупереч заявам про плановане знецінення гривні, вона ревальвує.
Водночас у випадку запровадження «повзучої прив’язки» її успіх в Україні не очевидний. Якщо динаміка цін починає стійко перевищувати темпи девальвації, курсові ефекти можуть виявитися мінімальними. Крім того, додаткова інфляція — дуже болючий удар по найменш захищеній частині населення. Тому ідеальним поєднанням можна вважати повзучу прив’язку з випереджаючими темпами зростання пенсій, стипендій і соціальних допомог. У цьому випадку позитивні ефекти курсового регулювання рівномірніше розподіляються між усіма членами суспільства.
Реалізація такого сценарію залежить від ефективності та гармонізації зусиль уряду і центрального банку. Досягти вказаних результатів незалежно один від одного вони не можуть. Хоча б уже тому, що рівень інфляції визначається не лише монетарною політикою. Наприклад, торік на його формування вплинуло адміністративне підвищення тарифів на електро- й теплоенергію, житлово-комунальні послуги і транспорт; підвищення закупівельних цін на зерно, борошно, корми та хлібопродукти через нестачу зерна врожаю 1999 року; скасування нульових ставок ПДВ при продажу електроенергії, вугілля й імпортного газу; зменшення поголів’я великої рогатої худоби і відповідне зростання цін на продукцію тваринництва...
Перехід до щорічного знецінення гривні, наприклад, із 12-відсотковим темпом, економічно можливий. Однак у цьому випадку має бути впевненість, що курсова політика НБУ буде адекватно підтримана урядом як у частині ціноутворення, так і в структурі бюджетних витрат. Але в цьому є серйозні сумніви. Справа навіть не в початку виборчої кампанії і частій зміні складу Кабінету міністрів. Питання впирається в проблеми ціноутворення. Атомники, наприклад, сьогодні вимагають підвищення тарифів на електроенергію, фактично приховуючи структуру своїх виробничих витрат. За таких умов виникає реальна загроза, що валютний курс і матеріальний статус пенсіонерів виявляться заручниками вітчизняних монополістів і банального шахрайства. Тому сьогоднішня курсова політика, можливо, і не найгірший тактичний вибір Національного банку. Однак далеко не краще стратегічне рішення держави.
Попри нинішнє благополуччя, питання про боргове посилення гривні навряд чи можна вважати надуманим. Просто до серпня 1998 року йому сприяло накопичення боргів, а сьогодні — відмова від їх часткового погашення і прийняття додаткових відсоткових зобов’язань по відкладених платежах. Наприклад, у контексті поточної реструктуризації боргу країнам Паризького клубу і супутніх переговорів із Росією та Туркменістаном ідеться про відстрочку виплат близько 2,2 млрд. дол. Якщо всі кредитори підуть на умови, узгоджені з Росією, тільки за перші три роки пільгового періоду відсоткові платежі України можуть становити близько 0,5 млрд. дол. (якщо відсоткова ставка LIBOR перевищить 6 відсотків, вони будуть вищими). За нинішньої курсової політики вказані півмільярда фактично є частиною ціни за номінальну стабільність гривні. Її повний розмір включатиме, серед
