Державне регулювання інвестиційної діяльності. Проблеми та перспективи

Іноземні інвестиції у країнах з перехідною економікою, у тому числі в Україні, не стали головною підоймою силою економічного зростання на початкових стадіях системної ринкової трансформації. Практика більшості країн Східної Європи, а також інших постсоціалістичних країн, які досягли економічного піднесення, також не засвідчує вирішального значення саме іноземних інвестицій. Проте важко не погодитися з думкою, іноземні інвестиції прискорюють ринкові перетворення, впливаючи через трансферт капіталу, технологій та досвіду на продуктивні потужності країн – реципієнтів, на розвиток експорту, а зрештою на інтеграцію постсоціалістичних країн у світову господарську систему. Збільшення обсягів та оптимізація структури іноземного інвестування можливі лише за умови створення сприятливого інвестиційного клімату та механізму взаємодії іноземного інвестора та органів державної влади.

Регулюється іноземне інвестування повноважними державними орга-

нами – представницькими, виконавчими, судовими. Провідну роль у цьому процесі відіграє економічний апарат держави, який здійснює політику у сфері іноземного інвестування.

Інвестиційна діяльність відбивається у відповідній державній політиці, що здійснюється на основі певних принципів, а саме : взаємна відповідальність інвестора і держави; дотримання основних прав і свобод іноземних інвесторів; їхня юридична відповідальність за порушення законодавства або міжнародних договорів; заохочення іноземних інвесторів, які направляють ресурси у програми (проекти), визначені державою як пріоритетні; вдосконалення відповідного законодавства.

Інвестиційна діяльність може здійснюватися за рахунок власних, позикових і залучених коштів інвесторів, а також бюджетних і позабюджетних асигнувань. До власних фінансових ресурсів належить прибуток, амортизаційні відрахування, грошові надходження, збереження громадян та юридичних осіб. Позикові кошти громадян включають облігаційні позики, банківські і бюджетні кредити, а залучені – кошти від продажу акцій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб.

Державні інвестиції фінансуються за рахунок бюджету, прибутків державних підприємств, емісії грошей або шляхом випуску внутрішніх і зовнішніх позик уряду.

Бюджетне фінансування інвестиційної діяльності з метою реалізації державних інвестиційних програм передбачає регулювання галузевої та регіональної структури інвестицій.

З розвитком економіки бюджетне фінансування інвестицій замінюється системою субсидування їх, що передбачає надання бюджетних коштів у формі інвестиційних позик на принципах платності та повернення. Перевага такого субсидування полягає в можливості відбору на конкурсній основі найефективніших варіантів інвестування.

Державна інвестиційна політика передбачає широке використання і позабюджетних асигнувань через відповідні фонди. Позабюджетні інвестиційні фонди утворюються, як правило, у формі акціонерного товариства відкритого типу, і є компаніями, що вкладають капітал у цінні папери інших компаній.

В останні роки інвестиції у виробництво, що закладають основу для довгострокового економічного зростання, різко скоротилися і продовжують скорочуватися. Для відновлення й активізації інвестиційного процесу насамперед потрібно:

розвивати ощадну справу з використанням коштів населення;

знижувати рівень сукупного податкового тягаря на товаровиробників і його значну диференціацію;

використовувати рефінансування Національним банком України комерційних банків переважно на інвестиційні цілі;

зберігати і примножувати національний інтелектуальний потенціал завдяки залученню інвестицій в науку, освіту, перепідготовку кадрів.

Нині в Україні діє близько 100 законодавчих і підзаконних нормативних актів, які регулюють залучення та реалізацію іноземних інвестицій. Укладено 40 міжнародних договорів (угод) про заохочення та взаємний захист інвестицій, а також 38 угод з окремими країнами, які мають на меті уникнути подвійного оподаткування доходів та майна і запобігти ухиленням від сплати податків. Проаналізувавши зміст багатьох таких документів, можна дійти висновку, що вони містять ряд особливих положень, відмінних від положень внутрідержавного законодавства: для іноземних інвесторів звичайно встановлюється більш сприятливий режим господарської діяльності, ніж для національних інвесторів.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про режими іноземного інвестування” підприємством з іноземними інвестиціями вважається таке, статутний фонд якого містить їх не менше 10%. На території України підприємства з іноземними інвестиціями створюються і діють у формах, передбачених законодавством.

Українське законодавче регулювання іноземного інвестування відзначається непослідовним, нестабільним і непередбачуваним характером. Нажаль ще не створено систему правових принципів стимулювання іноземного інвестора, як немає і стабільного законодавчого регулювання. Все це унеможливлює формування сприятливого інвестиційного клімату.

У Концепції регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки, прийнятій Кабінетом Міністрів України 1 червня 1995 р., зазначено, що через обмеженість ресурсів нема змоги забезпечити структурні зміни в системі господарства. Децентралізуючи управління економікою, розширюючи повноваження регіонів, держава значною мірою передає функції забезпечення інвестиціями суб'єктам господарювання. Передбачається, зокрема, залучити кошти шляхом використання іноземних інвестицій, кредитних ліній, кредитів міжнародних фінансових організацій. Проте названа Концепція є, по суті, лише декларативним документом і не створює якихось правових наслідків.

В Україні рівень законодавчого забезпечення інвестиційної діяльності взагалі й іноземних інвесторів, зокрема, ще не можна визнати оптимальним. Основна проблема у даній сфері – часті й непередбачувані зміни вимог закону та підзаконних актів. Інколи ці зміни суперечать здоровому глузду й економічним законам. Зрозуміло, що в період трансформації економіки і суспільних відносин держава не може не вести пошук адекватних законодавчих підойм регулювання, проте діючі суб'єкти потребують хоча б мінімальних гарантій стабільності.

Частково вирішити питання, пов'язані з удосконаленням нормативної бази у сфері іноземного інвестування, допомогло б створення Центру моніторингу інвестиційного клімату. Ця структура простежувала би результати запровадження того чи іншого правового акта у розрізі галузей та регіонів і подавала певні прогнози.

Необхідно також створити систему, яка унеможливить прийняття передчасних чи недосконалих правових приписів у сфері регулювання економіки, зокрема іноземного інвестування. Указ Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності” від 3 лютого 1998 р. частково вирішив ці завдання. Державний комітет з питань розвитку