Світова практика свідчить, що привабливим інвестиційний клімат буде лише тоді, коли, по-перше, забезпечено стабільність правового регулювання інвестиційної та іншої господарської діяльності, а по-друге, коли правові умови господарювання відповідають загальноприйнятим принципам. Держава має насамперед визначити стратегічні засади політики щодо іноземного інвестора. Треба остаточно визнати, що інвестиційне забезпечення вітчизняної економіки за гострого дефіциту внутрішніх джерел не може здійснюватися без участі нерезидентів. Причому обсяги залучених ззовні коштів повинні щороку збільшуватися (прийняті розміри – 1000 дол. на душу населення і вище). Іноземному інвесторові можуть бути надані пільги, якщо він вкладає кошти у визначені галузі та регіони, у певні підприємства. Поряд з тим слід домогтися щоб умови господарювання не були дискримінаційними щодо резидентів чи нерезидентів.

Оскільки з питань іноземного інвестування прийнято велику кількість законів декретів, постанов та інших актів, постає проблема їх сумісності. Слід чітко визначити повноваження різних державних органів у формуванні економічної політики щодо нерезидента.

Останнім часом законодавство, що регулює інвестиційну діяльність, зазнало деяких змін. Так, Закон України “Про розподіл продукції” від 14 вересня 1999 р. встановлює загальні правила укладення, виконання та припинення відповідних угод. Другим важливим актом став Закон України від 16 липня 1999 р. “Про концесії”, який визначив юридичний зміст цього поняття, умови і порядок встановлення концесії щодо державного та комунального майна.

Окремо слід зупинитися на проблемі правового регулювання українсько – російського інвестиційного співробітництва. Загальний обсяг прямих інвестицій в Україну з Росії (як і в зворотному напрямі) є незначним. Необхідно не зволікаючи гармонізувати законодавчу базу обох країн з питань залучення інвестицій і створення сприятливого інвестиційного режиму.

Особливу роль іноземні інвестиції могли б відіграти у розв’язанні проблем екології. Сучасний екологічний стан України викликає необхідність розробки зовсім нових підходів до організації ресурсозберігаючих і природоохоронних заходів у сфері виробництва. Загальне важке становище економіки гостро ставить питання про виживання виробничо – економічних систем і, на жаль, відсуває на задній план найголовніші завдання усього людства – проблеми виживання людини як біологічного різновиду і збереження природного багатства для майбутніх поколінь. На даний момент світовій практиці відомо багато шляхів розв’язання цієї суперечності. Це, насамперед, екологізація економіки – збалансований розвиток виробництва, заснований на анти регресійних та ресурсозберігаючих технологіях в рамках концепції сталого розвитку. Розвиток екологічного сектора має здійснюватися на основі екологічного інвестування як за рахунок власних, так і за рахунок залучених фінансових ресурсів.

РОЗДІЛ І. СТАНОВЛЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ

ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

Одна із найскладніших проблем переходу до ринкових відносин в Україні – перерозподіл повноважень і прав у сфері інвестицій між центром та регіонами. В умовах адміністративно – командної системи колишнього СРСР регіональну інвестиційну політику здійснював виключно союзний центр: колишні союзні республіки були її об'єктами, а не самостійними суб'єктами.

Фінансово – економічний механізм розподілу капіталовкладень цілком відповідав логіці адміністративно – командної системи. Переважна частина фінансових ресурсів централізувалася в союзному бюджеті, який був головним джерелом державних капітальних вкладень. Союзний центр розпоряджався також кредитними ресурсами Держбанку, Будбанку, галузевих банків, призначених для фінансування капітальних вкладень.

Такий механізм не міг вписатися в концепцію ринкових перетворень, важливими напрямами якої є економічна децентралізація, розширення прав регіонів та їхніх економічних можливостей.

У незалежній Україні з'явилися можливості для започаткування власної регіональної політики, в тому числі інвестиційної. Конституція України (ст. 118, 119, 140-146 ) визначали головний вектор перерозподілу економічних прав і повноважень на користь регіонів. У реальному житті регіональний розвиток України відбувається досить складно і суперечливо.

Нові соціально – економічні умови господарювання визначають і нові підходи до оцінювання інвестиційного потенціалу регіонів, ставлять завдання аналізу моніторингу та пошуку шляхів вирішення проблем, пов'язаних з інвестиційною діяльністю на всіх регіональних рівнях. Тепер організаційно відбувається процес формування диверсифікованої системи інвесторів. Вона складається з агентів різних функціональних і соціально – економічних структур – виробничих, посередницьких, біржових, чисто інвестиційних та інших підприємств, створення ринкового інфраструктурного середовища.

У регіонах України поки що не склалася мережа приватних інституційних інвесторів.

Найбільші потенційні приватні інституційні інвестори – це комерційні банки, які здійснюють переважно – короткострокове кредитування найприбутковіших торгово – посередницьких операцій, а не інвестування.

За нинішньої ситуації Україна може зміцнити свої позиції як покупець інвестицій за рахунок диверсифікації останніх, отримуючи іноземні інвестиції у вигляді технологічного обладнання, матеріалів, прав інтелектуальної власності, ноу – хау, торгових знаків, деяких інших видів цінностей.

На весь період проведення великомасштабних інвестиційних заходів було б доцільно створити фонд довгострокового кредитування на підприємствах, в об'єднаннях – інвестиційний фонд. Створювати такі фонди доцільно і в регіонах з метою використання їхніх коштів на потреби розвитку об'єктів пріоритетних галузей регіону.

Сьогодні кожний регіон виробляє свої підходи до активізації інвестиційної діяльності : одні мають надію на розширення дотацій із центрального бюджету щодо підтримки вугільної промисловості, АПК, ВПК, інші намагаються мобілізувати власні ресурси через місцеві податки та інші