Економічне співробітництво України в рамках СНД є для нашої держави частиною загального економічного курсу на світовій арені, метою якого є ін-теграція до глобальної економічної системи, органічною частиною якої може

бути спільний ринок СНД як взаємовигідне економічне інтеграційне об'єднання.

Співдружність Незалежних Держав в основному виконувала свою функцію щодо мирної дезінтеграції колишнього СРСР, однак не вичерпала цим можливостей своєї подальшої еволюції. Адже утворився міжнародний механізм ба-гатосторонніх консультацій і переговорів для впровадження цивілізованих форм розвитку всіх сфер міждержавного співробітництва.

Держави-члени СНД й на п'ятому році існування цієї структури не мали

єдиного підходу до визначення стратегічного курсу розвитку Співдружності.— СНД за своїм статусом не є міжнародною організацією, водночас Росія бажала з часом зробити й такою. Здавалось, що саме такий крок може створити дійові механізми реалізації рішень та контролю за виконанням домовленостей. Однак час вирішальних випробувань для СНД, які мали визначити прийнятний для всіх держав-членів варіант еволюції Співдружності був ще попереду Суттєвий вплив на долю СНД здійснює внутрішньополітичне становище в Росії. У березні 1996 р. в розпалі передвиборчої кампанії Державна Дума ухвалила Постанову про скасування ратифікації установчих документів СНД та денонсацію 12 грудня 1991 р. Договору 1922 р. про створення СРСР. Тим самим нижня палата Федеральних зборів поставила під сумнів факт леґітимності існування Співдружності Незалежних Держав. У Заяві МЗС України від 15 березня 1996 р. наголошувалось, що "Україна й надалі виходитиме з того розуміння, що створення Співдружності Незалежних Держав дозволило зберегти в нових Історичних умовах тісні та багатосторонні зв'язки, що існували між республіками колишнього Радянського Союзу, відвернути розгортання на території колишнього СРСР небезпечних тенденцій, які могли б призвести до загальної нестабільності та серйозних конфліктів". Певній стабілізації становища сприяла підтримка президентами всіх держав-членів СНД переоб-рання Б.Єльцина. Водночас виконавча влада Росії забажала перехопити ініціативу в комуно-патріотичної опозиції та прискорити процес "збирання земель". 29 березня 1996 р. у Москві був підписаний Договір між Республікою Білорусь, Росією, Казахстаном та Киргизстаном про поглиблення інтеграції через створення Митного союзу. 2 квітня 1996 р. Російська Федерація та Білорусь підписали Договір про створення міждержавного союзу. По суті справи, на просторі СНД активізувався процес формування різних інтеграційних структур. Одним полем тяжіння стала Росія, другим — Україна. Напередодні ювілейного засідання Ради глав держав-членів СНД виконавчий секретар Співдружності І. Коротченя говорив, що "глобальних реформ не передба-чається". Тим часом уже наступного року розбіжності щодо визначення стратегічного майбутнього далися взнаки.

10 жовтня 1997 р. під час саміту Ради Європи у Страсбурзі президенти

Грузії, України, Узбекистану, Азербайджану та Молдови, прагнучи зробити більш ефективним розв'язання економічних проблем та, особливо, забезпечитн роботу європейсько-азіатської транспортної комунікації, ініціювали створення неформальної групи чотирьох, або ГУУАМ — за першими літерами— назв держав, які ввійшли до цього альянсу. Найбільшою проблемою цього міждержавного угруповання вже на початку стали заморожені проблеми абхазького врегулювання для Грузії, придністровського — для Молдови, карабахського — для Азербайджану. Росія затягує врегулювання цих конфліктів, щоб зберегти в своїх руках вагомі важелі впливу. Здавалось, що разом відстоювати свої інтереси в регіоні, де вплив Росії досить великий, буде легше.

У 1998 р. Президент РФ Б.Єльцин видав Указ "Про затвердження стра-тегічного курсу Російської Федерації з державами-учасницями СНД". в якому наголошувалось на потребі забезпечення домінуючої ролі при формуванні нової системи міждержавних політичних та економічних відносин на території пострадянського простору як важливого чинника включення Росії до — світових політичних та економічних структур, запобігання відцентровим тенденціям у самій Росії. Водночас Президент Казахстану Н.Назарбаєв запропонував укласти Договір про створення єдиного економічного простору між його країною, Росією, Киргизстаном та Білоруссю шляхом запровадження спільного митного тарифу, створення вільного ринку праці, послуг та— капіталів, узгодження фінансової політики.

Зрушити з мертвої точки справу реформування структур СНД. запровадити своєрідну "економізацію" Співдружності шляхом створення зони вільної торгівлі був покликаний обраний у травні 1998 р. за ініціативою Президента України Л.Кучми виконавчим секретарем Б.Березовський. Восени того самого року розпочав роботу спеціальний міждержавний форум для обговорення проблем реформування СНД. Найбільші розбіжності викликало питання ре-формування Виконавчого секретаріату. Більшість погоджувалась на створення поряд із цією структурою ще Комітету постійних представників держав. На четвертому засіданні робочої групи міждержавного форуму з питань удосконалення діяльності Співдружності Україна запропонувала проект Декларації про стратегію та засади розвитку СНД у XXI ст. Позиція Києва була зрозуміла — мали залишитись ті структури, які забезпечать ефективне функціонування насамперед зони вільної торгівлі. Але швидке створення такої зони могло завдати економічних збитків Росії, поставило О питання про суттєве послаблення домінування Кремля у Співдружності. Крім того, внаслідок серпневого 1998 р. російського дефолту подешевшав карбованець і подорожчав долар, що суттєво скоротило обсяг торгівлі між державами СНД.

Російська еліта наполегливо закликала Україну ратифікувати Статут СНД. Нагадаємо, що однією з політичних умов ратифікації широкомасштабного українсько-російського договору 1997 р. було приєднання до Міжпарла-ментської асамблеї СНД. Це питання напередодні жовтневих 1999 р. виборів Президента України набуло особливої гостроти.

Коли створювалась Міжпарламентська асамблея СНД (березень 1992) во-на вважалась консультативним інститутом для обговорення питань і розгляду проектів документів загального інтересу. Парламентські делегації мали рівні права та кожна один голос, рішення ухвалювались на основі загальної згоди й мали форму рекомендацій. Але Мінська