Усі «зовнішні» методи покликані перед усім перенести валютний ризик на інші установи, які виступають учасниками відповідних фінансових операцій.

Найбільш широко для зменшення валютного ризику використовуються строкові валютні операції: форвардні, фючерсні, опціонні (на міжбанківських ринках і на біржах). Строкові угоди використовуються для покриття валютного ризику або для його страхування (хеджування). «Строкове» покриття валютного ризику полягає в купівлі-продажу іноземної валюти на строк для забезпечення майбутніх платежів і надходжень (є також форма «готівкового» покриття – купівля-продаж готівкрврї валюти з наступним розміщенням її в депозити або залучення депозитів на строк). Страхування валютного ризику в будь-якому випадку полягає в купівлі-продажу валюти на термін з наступним здійсненням зворотньої операції, так як збиток по основній готівковій угоді корпорації повинен покриватися прибутком по строковій або навпаки.

Все більш широке розповсюдження отримують довгострокові валютні угоди – на 5 і більше років. Міжбанківський ринок по таким операціях в доларах США і фунтах стерлінгах добре розвинутий і має високу ліквідність, що дозволяє корпораціям страхувати крупні довгострокові проекти. Що банки зазвичай йдуть на таке страхування лише при наявності рівних по сумі і строках і протилежних по знаку заказів клієнтів (щоб компенсувати операції і ліквідувати свій ризик).

Серед інших методів «зовнішнього» управління валютним ризиком використовується ведення рахунків в іноземній валюті (конверсію в національну валюту можна відкласти до більш благоприємного моменту). Широке використання знаходить запозичення і інвестиції в іноземних валютах (на різні терміни). Наприклад, якщо у французької компанії виявлений нетто-актив в доларах США строком на 1 рік, то можна взяти кредит на такуж суму і термін. При цьому необхідно враховувати рівень процентних ставок по відповідних валютах, податковий режим та інші умови. В більш широкому плані при необхідності отримання кредиту в іноземній валюті або наявності коштів для інвестицій корпорація вимушена оцінювати перспективи даної валюти (повиситься її курс або знизиться). Строкові угоди і кредити досить широко застосовуються і в стосунках між материнськими і лочірними компаніями.

В 80-х роках хвидко поширюється використання довгострокових валютних свопів, що заключаються в обміні еквівалентними сумами в різних валютах з умовою зворотньої операції по закінченню 5–10 років. Вартість валютного свопу як і любої строкової угоди, полягає в різниці між процентними ставками по валютах. Одержання валюти по свопу допомагає, наприклад, компенсувати відкриті валютні позиції (коли на протязі де-якого часу іноземну валюту не можна обміняти на національну), а інколи використовується для кредитування власної дочірної компанії корпорації.

Близькі по своїй природі до валютних свопів паралельні кредити. Наприклад, американська компанія А в США дає кредит американській компанії Б, а Перу бере у неї кредит в місцевій валюті (тобто прямого валютного ризику також немає). У компанії Б ситуація аналогічна і валютний ризик відсутній. Всеж використання паралельних кредитів ускладнено по юридичним причинам. Наприклад, банкуцтво дочірної компанії А не завжди означає, що її зобовязання по свопу автоматично переходять материнській компанії, хоча кредити надавались в рамках однієї угоди. Тому зявились кредити «бек-ту-бек» (back-to-back), в яких головні компанії є і позичальниками, і кредиторами один одного, а кредитують свої дочірні компанії у відповідних країнах. І ті і інші кредити часто використовуються для вивільнення заблокованих в країнах, що розвиваються, грошових коштів.

В основі використання любих «зовнішніх» методів управління ризиком лежать слідуючі основні принципи: доступність для корпорації даного конкретного методу страхування ризиків, прийнятна вартість страхування, наявність обмежувальних умов (наприклад, відсутність точних даних про дати валютних надходжень і платежів). В повсякденній практиці «зовнішні» і «внутрішні» методи управління валютним ризиком часто комбінуються для досягнення найбільшого ефекту.

Певне значення для страхування валютного ризуку корпорації при поставках на експорт має діяльність спеціалізованих державних установ. Доля офіційних програм страхування валютного ризику в загальному обємі страхування невелика. Пояснюється це рядом причин. Так, державне страхування зачіпає тільки експорт. Більше того, воно зазвичай надається по експортним кредитам понад двох років, тобто на протязі перших двох років держава в страхуванні валютного ризику участі не приймає. В Японії, Герменії, Бельгії та інших країнах страхуються тільки збитки, що виникли в результаті коливання курсів більше ніж на 3%. Відповідно прибуток при перевищенні валютним курсом 3%-ної позначки здаєтьяся державному органу. Крім того, є обмеження на використання окремих валют, на загальну суму відшкодування, а вартість страхування може бути значною. Вказані недоліки призводять до того, що лише відповідно невелика частина міжнародних операцій капіталістичних корпорацій покривається державним страхуванням валютного ризику (фінансові операції взагалі не страхуються). Ряд державних установ поніс суттєві збитки по валютним гарантіям, взвязку з чим в Швейцарії, наприклад, іх надання було заборонено з 1 квітня 1985 р.

Найбільш розповсюдженим серед крупних банків і ТНК є метод балансування активів і пасивів по валютам і строкам. Після того як все можливе зроблено на рівні дочірної компанії ризик передається в головну контору. В цьому випадку немає необхідності страхувати кожну конкретну операцію і проводиться захист всього балансу корпорації вцілому. На першопочатковому етапі в основному використовуються «внутрішні» методи управління валютним ризиком, а на заключному –“зовнішні”. Все частіше корпорації і банки одночасно удаються до страхування ризику зміни відсоткових ставок, комбінують різноманітні валютні і кредитні інструменти.