з чітко окресленими наддержавними функціями. Водночас українські парламентарії брали участь у роботі МПА СНД як спостерігачі. Але такий стан справ не влаштовував ліву опозицію, яка намагалась розіграти козирну інтег-раційну карту. Після тривалої політичної боротьби, апогеєм якої стала відмо-ва депутатів від Комуністичної партії України розглядати будь-які закони про ратифікацію міжнародних договорів України, 3 березня 1999 р. була ухвалена Постанова "Про приєднання Верховної Ради України до Угоди про Міжпар-ламентську Асамблею держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав. 2-3 квітня 1999 р. делегація Верховної Ради України на чолі з Головою ВР О.Ткаченком уже брала участь у роботі 13 сесії МПА СНД. Провідною темою дискусій стали події навколо Югославії. Виникла ідея провести 10-11 червня 1999 р. в Києві міжпарламентську конференцію "Білорусь, Росія, Україна — досвід і проблеми інтеграції". Крім обговорення шляхів поглиблення еконо-мічної інтеграції, питань гармонізації національних законодавств, проблем збереження державного суверенітету в рамках союзницьких відносин, полі-тична кон'юнктура штовхала до дискусій щодо створення міфічної "Співдруж-ності суверенних слов'янських держав" за участю Росії, України, Білорусі та Югославії. Вже на початку це була мертвонароджена ідея, адже за умов поглиб-лення процесу європейської інтеграції створення на нашому континенті суто етнічних політичних міждержавних союзів виглядає нонсенсом. Але відмова від політичних міражів ще більше актуалізує потребу налагодження рівно-правного економічного співробітництва між державами-членами СНД, адже для товарів українського виробництва цей ринок залишається найважливішим.
На початку 1999 р. стало зрозуміло, що процес реформування СНД пробу-ксовує. У березні Президент Росії Б.Єльцин без погодження з колегами по Співдружності з міркувань внутрішньополітичної боротьби відправив у від-ставку виконавчого секретаря СНД Б.Березовського. У травні Азербайджан та Узбекистан відмовились поновити свою участь у Договорі про колективну безпеку в рамках СНД. Угоду про створення зони вільної торгівлі ратифікува-ли лише шість держав-учасниць СНД. Україна виявилась єдиною державою, яка виконала всі умови, необхідні для набуття чинності протоколу про зону вільної торгівлі. 1 січня 2000 р. зона вільної торгівлі між державами-членами СНД так і не почала працювати. Це питання не зрушило з місця й після обран-ня на посаду Президента Росії В.Путіна. У серпні 2000 р. на ялтинському саміті СНД майбутнє цієї структури, яка успішно виконала роль аварійного механіз *
му демонтажу СРСР, не було визначено. Співдружність поступово перетворює-ться на дискусійний клуб для обговорення різних тактичних питань двосто-ронніх відносин, перспектива розвитку всього СНД за моделлю Європейського Співтовариства виглядає чимраз примарнішою. Європейський інтеграційний процес був започаткований відразу після закінчення двох руйнівних для Старо-го континенту світових воєн як життєво необхідна форма гармонійного роз-витку відносин між незалежними державами, які апріорі мали рівні права. На пострадянському просторі Росія, навпаки, наполегливо та послідовно нама-гається зафіксувати свою провідну роль у всіх сферах. Москва зберегла потужні політичні та економічні важелі впливу на нові незалежні держави.
10 жовтня 2000 р. в Астані президенти Казахстану, Росії, Білорусі, Киргиз-стану та Таджикистану підписали угоду про створення Євразійського еконо-мічного співтовариства, зміцнення якого може завадити створенню зони вільної торгівлі в рамках усієї Співдружності. Установчі документи Євразій-ського економічного співтовариства, встановивши таку пропорцію між голо-сами держав-членів у процесі ухвалення рішень: Росія — 40%, Казахстан та Білорусь по 20%, Киргизстан та Таджикистан по 10% — визначили, яка держа-ва є гегемоном. Україна зберігає мости до Євразійського економічного співтовариства, насамперед, за рахунок двосторонніх зв'язків з державами-учасницями цього альянсу.
Таким чином, дедалі більше доказів того, що СНД лише обслуговує тактич-ні інтереси, не маючи стратегічних перспектив.
Але поки що Співдружність спроможна частково захищати спільні інтере-си. 21 червня 2000 р. глави держав СНД ухвалили спільну заяву щодо не-обхідності збереження без принципових змін Договору про сили проти-повітряної оборони від 1972 р., а на саміті тисячоліття у вересні 2000 р. з три-буни ООН спільно наполягали, щоб у підсумковому документі зустрічі були зафіксовані принципи багатополюсності, рівноправності, солідарності у розв'язанні загальносвітових проблем та враховувалися інтереси країн з пе-рехідною економікою. Під час переговорів у Нью-Йорку між Президентом Ук-раїни Л.Кучмою, Президентом Грузії Е.Шеварднадзе, Президентом Молдови П.Лучинським, Президентом Узбекистану І.Каримовим ішлося про створення режиму вільної торгівлі між цими державами. На той час трирічна історія існування ГУУАМ довела, що дво- та багатостороннє співробітництво потре-бує нової фази розвитку. У першому кварталі 2001 р. планувалося провести саміт цього альянсу в Києві. На відміну від інтеграційних моделей, які вибудо-вує Росія, всі члени ГУУАМ мають рівні права, основою яких виступають спільні геополітичні інтереси. Москва й далі тисне на членів цього альянсу в питаннях енергетичних, візових, військово-політичних. На думку З.Бжезинського, для зміцнення ГУУАМ доцільно залучити до його діяльності двох членів НАТО — Польщу та Туреччину — й, можливо, Болгарію та Румунію. Але перетворення ГУУАМ на форму "санітарного" геополітичного кордону навряд чи відповідатиме інтересам держав, які належать до цього альянсу.
Невідкладною потребою є розв'язання конфліктних питань на постра-дянському просторі. Без участі Росії розв'язати абхазьку, нагірно-карабахську, придністровську проблеми неможливо, та й недоцільно. Водночас Україна
може й повинна відігравати конструктивну роль у цьому складному процесі, хоча б як непостійний член Ради Безпеки ООН на 2000-2001 рр. У січні 2000 р. Україна стала членом групи "Друзів Генерального секретаря ООН по Грузії". Росія не проти участі українських та азербайджанських військових у миро-творчій операції в Абхазії, але під мандатом не ООН, а СНД. Такий підхід пе-решкоджає переведенню абхазької проблеми на рівень Об'єднаних Націй.
Питання врегулювання Нагірно-Карабахського конфлікту є предметом діяльності так званої "Мінської групи" ОБСЄ.