комісія ООН по міжнародному торговому праву, яка, зокрема, займається врегулюванням суперечок по інвестиціях.

Починаючи з 80-х років багато країн змінили свою політику відносно ТНК у бік лібералізації, що пояснюється об’єктивними процесами, що відбуваються в сучасній світовій економіці: наростаючий вплив НТР у всіх сферах світового господарства, його інтернаціоналізація, зміни в соціальній структурі суспільства, однотипність вирішуваних практично перед всіма країнами світу задач. Серед останніх:—

створення умов для довгострокового економічного зростання;—

надання підвищеної уваги науково-технічній політиці;—

зміцнення економічного потенціалу країни на основі глибоких структурних зрушень;—

якісне оновлення виробничої бази країни і посилення конкурентоспроможності її продукції.

У країнах, що розвиваються, до цього додалися:—

боргова криза;—

неефективність соціально-економічної політики, пов’язаної з великою часткою державного регулювання в економіці;—

поступове накопичення досвіду ефективного регулювання діяльності іноземного капіталу в національній економіці;—

нове розуміння ролі транснаціонального бізнесу в економіці PC, можливість розв’язати багато проблем економічного розвитку за допомогою співпраці з міжнародними компаніями.

Ці задачі неможливо було вирішувати тільки адміністративними методами, шляхом державного втручання в економіку, тому механізм державно-монополістичного регулювання трансформувався на користь заохочення ініціативи приватного підприємництва і змінилася політика відносно міжнародних монополій.

У 80-х роках істотно лібералізувало законодавство, що стосується злиття і поглинань. У 1988 році створюється Міжнародне агентство по інвестиційних гарантіях, головною метою якого стає заохочення іноземних інвестицій на виробничі цілі, особливо в країнах, що розвиваються.

Для посилення політичної, дипломатичної і юридичної підтримки національних ТНК, промислово розвинені країни укладають двосторонні угоди про захист інвестицій з країнами — основними реципієнтами транснаціонального підприємницького капіталу. Для цих угод характерно:—

просування обопільних принципів національного режиму і «мінімального стандарту», що означає поводження як з іноземними підприємцями, так і з вітчизняними;—

скорочення і ослаблення перешкоди на шляху допуску зарубіжних ТНК в національну економіку.

Заходи по сприянню діяльності національних ТНК на зарубіжних ринках здійснюються не тільки ради самих ТНК, але і стали виступати частиною загальної зовнішньоекономічної стратегії країн-реципієнтів, скоординованої з її зовнішньоекономічними інтересами.

Використовування можливостей ТНК на благо внутрішньої економіки благотворно відобразилося на ефективності світового господарства в цілому. Зокрема, в США одним із слідств подібної політики стало стрибкоподібне зростання капіталовкладень американських ТНК у власну економіку.

У країнах ЄС така політика, в поєднанні із створенням спільного внутрішнього ринку, привела до різкого зростання числа злиття і поглинань серед ТНК, до перебудови корпоративної структури економіки Західної Європи в цілому, до успішнішої конкуренції проти американських і японських ТНК.

Лише в економіці Японії зберігається «подвійний стандарт»: заохочується зовнішня експансія національних монополій за наявності багатьох бар’єрів, перешкоджаючих проникненню іноземних компаній в країну.

У 90-е роки лібералізація як магістральна тенденція державного регулювання іноземних прямих інвестицій збереглася. Практично всі країни світу зараз активно вітають ПІІ і прагнуть поліпшити інвестиційний клімат для них: відміняють існуючі раніше обмеження, укріплюють гарантії від експропріації і націоналізації, дають більший простір дії ринкової конкуренції. За даними експертів ЮНКТАД, що відстежують зміни в регулятивній практиці в 64 країнах світу, в 1995 році із зафіксованих 112 випадків таких змін в 106 випадках інвестиційний режим мінявся у бік лібералізації або стимулювання ПІІ.

Все більше значення набуває розвиток концептуальних основ, принципів і стандартів міждержавної координації регулювання ПІІ. Множиться число спеціальних двосторонніх угод з інвестиційних питань, в яких закріплюються умови допуску інофірм на ринки і захисту інтересів інвесторів. Тим самим в законодавстві і адміністративному регулюванні знаходить конкретний вираз визнання високої ролі ПІІ для розвитку національної економіки приймаючих країн. Одночасно в міжурядових інвестиційних угодах можуть обмовлятися можливості обмеження основоположного принципу свободи переміщення капіталів, як правило, в цілях регулювання платіжного балансу країни.

За станом на червень 1996 року в світі налічувалося 1160 подібних угод, охоплюючі 155 держав. Переважна більшість (близько 2/3) була укладена в 90-е роки (тільки в 1995 році — 172 договори). Потрібно відзначити, що якщо спочатку двосторонні угоди регулювали раніше всього відношення між розвиненими і розвиваються країнами, то тепер вони все частіше зачіпають інвестиційні потоки усередині групи держав, що розвиваються, і в країни з перехідною економікою.

На регіональному рівні, як правило, йдеться про регулювання вельми широкого круга питань, що прямо або побічно зачіпають ПІІ і ТНК. У різних регіонах миру інтеграційні процеси мають свою специфіку, тому на відміну від двосторонніх інвестиційних угод тут немає одноманітності в підходах до заходів по забезпеченню свободи руху капіталів. Більш того, самі такі заходи розглядаються лише як частина загальної системи економічної взаємодії. При цьому залежно від цілей і контексту відповідних угод (які звичайно мають характер, що юридично зобов’язує) можуть даватися різні визначення інвестицій.

Угоди на регіональному рівні звичайно зачіпають не тільки заходи, власне державної політики відносно ПІІ: форми лібералізації (зняття обмежень), захисту інвестиції, способи дозволу інвестиційних суперечок, до і певні правила поведінки самих іноземних інвесторів, зокрема, відмова від обмежувальної ділової практики, незаконних платежів, зобов’язання по дотриманню певних норм у області розкриття ^информации про свою діяльність, трансфертного ціноутворення, трудових відносин, захисту навколишнього середовища. У випадках, коли та або інша країна, що бере участь в регіональних угодах, не може через недостатній рівень розвитку повністю відповідати всім вимогам, обмовляються спеціальні умови (виключення, відхилення або поетапного підключення до загальних правил).

Найвищий рівень координації регулювання ПІІ — багатобічний. Як показує практика, тут поки в основному розв’язуються питання специфічного характеру, що стосуються окремих секторів економіки (послуги, страхування, інтелектуальна власність)