зовнішньоекономічної діяльності та соціальних пріори-тетів; по-друге, форсованих темпів роздержавлення та приватизації, незважаючи на відсутність відповідних умов; по-третє, жорстко ортодок-сальної монетарної політики, що позбавляє Уряд можливості здійсню-вати ефективне регулювання співвідношення між прибутком і собівар-тістю (і в тому числі — таких складових останньої, як матеріальні за-трати, заробітна плата, амортизація тощо) та послужила вагомою при-чиною руйнування макроекономічних пропорцій процесу відтворення, отже — і поглиблення економічної кризи.
З боку урядових структур відсутнє елементарне усвідомлення не-гативних наслідків цих процесів, і зокрема — того факту, що, втілюючи подібні пропозиції з метою одержання кредитів (адже тільки за таких умов МВФ надасть їх), ми зазнаємо економічних збитків у національній економіці, які набагато перевершать суму цих кредитів. Адже названі рекомендації МВФ спрямовано не стільки на впровадження ринкових підойм саморегулювання економіки, скільки на приховане руйнування економічної могутності раніше сильної європейської держави. Зокрема, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності сприяє проникненню на внутрішній ринок, як правило, неякісних, але дешевих товарів, що пос-тупово знищує національне виробництво, перетворюючи Україну на пе-риферію світового господарства.
Іноземні кредити дозволяють усій нації існувати в борг, і навіть в окремі роки підвищувати заробітну плату при дальшому зниженні ВВП. Так, згідно з офіційними даними, у 1995 р. реальна, заробітна плата збільшилася на 28,5 %, тоді як ВВП скоротився на 11,8 %, а продуктив-ність праці — на 7 %. Водночас вони дозволяють маневрувати, не до-пускати соціального вибуху, який у разі відсутності кредитів був би не-минучим.
Таким чином, використовуючи лише офіційні статистичні дані, можна констатувати прогресуючу деградацію економіки України. В 1996 р. ВВП держави сягав лише 38,4 % від рівня 1990 р. За роки не-залежності наша держава втратила майже половину свого промислово-го та сільськогосподарського потенціалу. Динамічно скорочується ви-робництво в машинобудуванні, фактично відбувається деіндустріалізація країни, причому випереджаючими темпами.
Надзвичайно важливою загрозою економічному суверенітетові Ук-раїни у зовнішньоекономічній сфері є катастрофічно швидке зростання зовнішнього боргу. Останній зростає в процесі надання кредитів — як специфічної форми оплати політики Уряду, руйнівної для Української держави. За 1991—1997 рр. він зріс з 400 млн. до 10,2 млрд. і в розра-хунку на 1 жителя країни вже досяг майже 170 дол.
Людина-власник має кілька найважливіших форм економічної реа-лізації. Насамперед, вона є власником робочої сили і за її використання підприємцем повинна одержати грошовий еквівалент у формі заробіт-ної плати. За умови наближення українських цін на споживчі товари і комунальні послуги до світових, критерієм оплати праці повинні стати розвинуті країни світу, з урахуванням рівня продуктивності та інтен-сивності праці. Оскільки порівнянні дані про відповідні показники се-редини 90-х років відсутні, то найбільш наближеними можна вважати
показники величини мінімальної заробітної плати. Як відомо, у США її ставка за останні роки збільшилася з 3,5 до 4,85 дол. на годину, а нап-рикінці 1996 р. американський президент запропонував збільшити її до ' 5,15 дол. В Україні мінімальна заробітна плата в 1996 р. становила 15 грн. і приблизно 20 % межі малозабезпеченості. В 1997 р. Український Уряд визначив межу малозабезпеченості сумою в 70,92 грн., з яких на придбання 22 найнеобхідніших продуктів витрачається 53,3 грн. (у ці-нах 1996 р.). У США в 1996 р. вона приблизно відповідала межі малозабезпеченості, що становила понад 10 тис. дол. на рік. У цілому в роз-винутих країнах світу мінімальні ставки сягають у середньому 55—70 % від рівня середньої заробітної плати. Отже, в Україні мінімальна заро-бітна плата в доларовому еквіваленті була майже в 100 разів нижчою від мінімальної заробітної плати американського працівника. У разі підвищення мінімальної заробітної плати до межі малозабезпеченості цей показник в Україні буде нижчим від аналогічного в Америці приб-лизно у 25 разів.
Другою невід'ємною характеристикою власності на робочу силу за сучасних умов є соціальні витрати держави, що забезпечують колектив-не відтворення даного товару за участю держави, їх джерелом є подат-ки на заробітну плату та платежі найманих працівників до фонду со-ціального страхування. Вилучаючи в такий спосіб приблизно 1/3 заро-бітної плати, держава в розвинутих країнах світу повертає її у вигляді витрат на освіту, охорону здоров'я, перекваліфікацію, виплату пенсій та допомоги по безробіттю, тощо. У США в 1995 р. такі витрати з державного федерального бюджету становили близько 1,4 трлн. дол., а в роз-рахунку на 1 жителя — приблизно 5440 дол. на рік. В Україні в 1996 р. соціальні витрати сягали близько 11 млн. грн., отже — приблизно 211 грн. у розрахунку на 1 жителя. Таким чином, відставання України від США за показником обсягу соціальних витрат теж свідчить про част-кову і незначну реалізацію даного аспекту власності на робочу силу.
Приблизно таке саме відставання має місце при виплаті найманим працівникам на підприємствах тієї частини вартості їх робочої сили, яка не пов'язана безпосередньо з процесом праці (оплата відпусток
тощо). Отже, всі три сторони (аспекти) власності на робочу силу наймано-го працівника не дістають в Україні адекватної економічної реалізації. Внаслідок цього відбувається масовий відплив робочої сили за кордон, що, в свою чергу, негативно впливає і впливатиме в майбутньому на розвиток усієї економічної системи країни, значно послаблює її еконо-мічний (і в тому числі — науково-технічний) потенціал, інтелект нації; отже — і економічний суверенітет держави. Кошти, одержані українсь-кими громадянами під час роботи за кордоном, лише частково ком-пенсують втрдти народного господарства України від масової міграції
робочої сили.
За даними Статистичного Бюро Європейської Комісії, індекс купі-вельної спроможності громадян України е одним