Опитування служби «Соціс-Геллап» свідчать, що сьогодні 93 % на-селення України ледь-ледь вдається «вводити кінці з кінцями», а це — приблизно на 20 % більше, ніж у попередні роки. І тільки в 1 % укра-їнців щомісячний доход І дозволяє повністю задовольнити свої, потреби і навіть вкладати гроші.

Загострює соціальну напруженість і співвідношення прожиткового рівня в Україні, з рівнем зарплати в інших постсоціалістичних країнах. В Україні середня зарплата є вдвічі нижчою, ніж у Росії, і в 4—5 ра ???

країн. Середній український громадянин одержує близько 80 дол.,:тоді як у Словенії середня зарплата становить 611 дол., в Угорщині — 328, у Польщі — 308 і в Чехії — 303 дол. За даними профспілок, у 1992 р, за межею бідності перебували 11 % населення України, а в 1996 р.— 74 %, тобто майже в 7 разів більше.

Згідно з дослідженням Світового банку, 1/3 громадян України (а це — більш як 17 млн. чол.) опинилися за межею бідності, причому узагальнений рівень їх споживання є майже на 10 % нижчим від межі фізичного виживання. За даними центру «Демократичні ініціативи», у нас кожні 2 роки вдвічі зростала кількість громадян, яким катастрофіч-не не вистачає грошей. Чисельність таких знедолених збільшилася з 40 % у 1992 р. до 76 % У 1996 р. За даними ООН, у 1997 р. Україна по-сіла 95-е місце серед країн світу за індексом розвитку (розраховується виходячи з рівня життя, його тривалості та освіти населення), тоді як у 1994 р. вона була, відповідно, на 45-му місці.

Важко гарантувати законослухняність громадян, яким держава до 6 місяців не сплачує зарплату. А сьогодні в Україні заборгованість по зарплаті катастрофічне зростає: у жовтні 1995 р. вона становила 28 трлн. крб. (або близько 160 млн. дол.), а в перші місяці 1998 р. (за офіційними даними)—досягла 5 млрд. грн.

Наступною сучасною формою економічної реалізації людини-власника є поступове подолання соціально-економічного відчуження найма-них працівників від засобів виробництва і результатів праці. У розвину-тих країнах світу таке подолання частково здійснюється через механізм розповсюдження акцій та привласнення на них такої суми дивідендів, яка є матеріальною основою для появи почуття співвласника акціонер-ної компанії.

У розвинутих країнах світу подолання відчуженості найманих пра-цівників від засобів виробництва і результатів праці стає економічною необхідністю. Воно дедалі більше доповнює процес досягнення техноло-гічної єдності найманих працівників і засобів виробництва, який відбу-вається за умов автоматизованого виробництва та долає технологічне відчуження особистих і речових факторів виробництва, притаманне тех-нологічному способові виробництва, який грунтується на машинній пра-ці.

Формування людини-власника в Україні також передбачає подо-лання тотального відчуження працівників від засобів виробництва і створеного продукту. Успішне розв'язання цієї проблеми сприяло б фор-муванню працівника сучасної форми — людини-власника. Такі процеси мали відбуватися під час здійснення масової приватизації та роздер-жавлення.

Проте в Україні здійснюється не народна, а мафіозно-номенклатурна приватизація — суто символічне перетворення працівників на власників (через отримання приватизаційних майнових сертифікатів), а далі відбувається широкомасштабне розкрадання державної власності.

Ще однією формою економічної реалізації людини-власника є її участь в управлінні власністю. На рівні макроекономіки ця форма набу-ває певного поширення в розвинутих країнах світу, дістаючи законодав-че підкріплення (і в тому числі — в Конституціях). Так, у ФРН зако-ном підтверджено паритетну участь трудящих у спостережних радах на підприємствах з чисельністю зайнятих понад 1000 чол. Ці ради призна-чають представників найманої праці у правління акціонерних товариств, здійснюють контроль за діяльністю рад працівників, мають право схва-лювати або відхиляти рішення менеджерів вищої ланки щодо розподілу прибутків, обсягів інвестицій, тощо. У Конституції ж України такі поава

ні найманих працівників, ні профспілок не закріплено. В ній лише заз-начено, що «громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних інтересів».

Таким чином, кожна з форм економічної реалізації людини-власника в Україні йде урозріз з аналогічними у розвинутих країнах світу, отже — із закономірностями еволюції технологічного способу виробни-цтва. Оскільки в нашій країні вдосконалення останнього здійснювати-меться протягом кількох десятиріч, здебільшого, на основі машинної праці, то це призводитиме до посилення техніко-економічного (або тех-нологічного) відчуження найманих працівників від засобів виробництва. У випадку народної приватизації та роздержавлення цей вид відчужен-ня був би істотно послаблений соціально-економічною єдністю особис-тих і речових факторів виробництва, праці та власності. Проте наяв-ність тотального відчуження трудящих від засобів виробництва і на-віть посилення його у процесі мафіозно-номенклатурної приватизації означають органічне поєднання двох видів відчуження, внаслідок чого виникають нова сила, що протидіє соціально-економічному прогресові, новий синергічний ефект поглиблення економічної кризи. Через це ре-форми, які повинні сприяти поліпшенню життєвого рівня більшості на-селення, погіршують його, призводячи до масового зубожіння людей. За цих умов значною мірою знищуються дух та енергійність нації, втрача-ється воля народу до відстоювання державного, і в тому числі — еконо-мічного, суверенітету.

Нинішнє соціально-економічне становище держави позначається на місці України у світі. Причому йдеться про її місце як серед постсоціалістичних країн, так і серед розвинутих країн соціально-ринкової економіки.

Наша держава сприймається як країна практично з найбільшим ризиком серед європейських постсоціалістичних країн. Так, згідно з рей-тингом ризику, опублікованим у журналі «Юромані», на початку 1997 р. Україна посідала 135-е місце з 178 представлених країн Її загальний рейтингоутворюючий показник становить 29,54 (відсутність ризику — 100,00, максимальний ризик — 0,00) — при тому, що в Люксембургу, який знаходиться