Рис.2. Обсяги активів і деривативів компанії J.Р.Morgan (вересень 1997 р.)

Підтвердженням цього є так званий "ефект багатства", суть якого полягає в тому, що значна частина вільних коштів населення розвинутих країн вкладається в акції і кількісна оцінка таких пайових здобутків коливається разом зі змінами капіталізації (чи рекапіталі зації) вартості акцій. За сприятливих умов відзначається зростання схильності до фондового інвестування при одночасному зменшенні обсягів заощаджень. Так, середній пакет акцій американської сім'ї є порівнянним з її річним доходом, в Англії аналогічне співвідно шення становить 65%, в Німеччині та Франції - 20% [12, 87]. Звісно, що збитки при кон'юнктурних змінах можуть бути досить відчутними. Тільки у 1995-1998 рр. збільшення капіталізації американських фірм підвищило загальну вартість активів, що належать фізичним особам США, більш ніж на 10 трлн дол. США [13, 5].

Значний тиск на регіональні фінансові системи чинить емісія євро загальною ємністю 8 трлн дол. США [8, 87]. Утворюючи на цьому ринку частку 2/3 і таким чином домінуючи на ньому, американський долар фактично перетворився на міжнародний генератор позичкового капіталу поза юрисдикцією Федеральної резервної системи США. Безперешкод ний андерайтинг (тобто розміщення) євродоларів забезпечується функціонуванням американської валюти в якості резервних світових грошей. Тому зростання цін на нафту в 1973, 1979 і в 2000 рр. обумовило значне доларове поповнення валютних рахунків країн-членів ОПЕК та інших експортерів "чорного золота". [Підвищення цін на нафту восени 1973 р. у чотири рази збільшило доходи країн-експор терів цього продукту, які мали надлишок активів платіжного балансу. Але, з іншого боку, імпортери нафти зіткнулися з різними формами дефіциту, пов'язаними з дорожнечею енергоресурсів]. Згодом ці нафтодолари безперешкодно розміщувались на глобальних фінансових ринках, забезпечуючи кредитні потреби менш вдалих бізнесових партнерів. Переважна кількість банків - центральних і комерційних - використовує ринок євродоларів для забезпечення своїх зобов'язань. Якщо у 1990 р. частка національної валюти США у валютних резервах країн світу становила 50,6%, то в 1998 р. - 65,7%, а в 1999 р. - 66,2%. Частка євро у державних валютних авуарах відносно незначна - 12,5% [14].

Експансія американської валюти проявляється і в агресивній "доларизації" ряду національ них фінансово-економічних систем. Особливо це стосується латиноамериканського регіону. Так, Панама майже сто років використовує долар США в якості власної грошової одиниці. Аргентина з 1997 р. "синхронізує" еквівалентність обсягів песо і американського долара в обігу. Національна валюта Еквадору - сукре - після 116-річного існування виведена з обігу у вересні 2000 р. Замість неї офіційно запроваджено як єдиний платіжний засіб долар США. Бразилія і Мексика різко виступають проти "доларизації" своїх фінансових систем. Але номінований в євродоларах борговий тягар стримує їх автономний розвиток (найбільший у латиноамериканському регіоні зовнішній борг Бразилії, що становить четверту частину континентальної заборгованості, оцінюється в 240 млрд дол. США, а загальні зобов'язання трьох основних боржників - Бразилії, Аргентини і Мексики - в 1999 р. перевищили 750 млрд дол.). Уже давно розуміють у буквальному значенні зміст виразу одного із співробітників Федеральної резервної системи США: "Долари - це наша валюта, але ваша проблема". У 1996 р. в обігу за межами США знаходилось до 250 млрд дол. США - 55% сукупної грошової маси в "зелених" купюрах [15, 42].

Особливої гостроти набуває проблема заборгованості як на корпоративному мікрорівні, так і в сфері державних макрофінансів. Відомий з теоретичного курсу показник фінансового лівереджу показує рівень співвідношення запозичених (боргових) і власних ресурсів та відображає ступінь ризикованості фінансової поведінки позичальників. В умовах відносної економічної стабільності вважається прийнятним значення цього показника в межах до 50%. Ситуація вирівнювання обсягів ресурсів власних і запозичених, особливо в разі надлишку останніх в загальній структурі капіталу, має негативний сигнальний ефект і є пересторогою для потенційних контракторів. Коефіцієнт бета, як вимір величини систематичного недиверсифікованого ризику, безпосередньо кореспондується з показником фінансового лівереджу, і їх зростання відбувається одночасно.

У корпоративному секторі для фінансування власного розвитку практично завжди використовуються запозичені ресурси. Інколи це в разі недостатності засобів відшкодування чи зміни економічної кон'юнктури призводить до обвальних наслідків. Хрестоматійним прикладом тут може бути недавня ситуація у південнокорей ській економіці. Орієнтація південнокорейських корпорацій на зовнішні позичання в середині 1990-х рр. призвела до кількакратного перевищення боргу над величиною акціонерного капіталу і відповідно до росту фінансового лівереджу. Так, у 1996 р. відношення боргу до акціонерного капіталу становило для корпорації "Daewoo" - 316%, "LG" - 378%, "Hуundaі" - 453%, "Samsung" - 473% [11, 41]. Наступного 1997 р. середнє значення цього показника для вибірки найбільших південно-корейських структур вже становило 593%! [12, 93]. Значна індивідуально-вибіркова концентрація боргового капіталу призвела до штучного перенасичення окремих галузей і підприємств кредитними ресурсами та появи надлишкових, не повністю затребуваних ринком виробничих потужностей. Пропозиція і попит стали неврівноваженими. Внаслідок цього знизились прибутки на авансований капітал і підвищився ризик неплатоспроможності в реальному і фінансовому секторах економіки. Перевантажена кредитними засобами структура фінансування під час глобальної кризи 1997-1998 рр. зазнала руйнації з відповідними негативними наслідками для корейської (і не тільки) економіки в цілому.

Реципієнтами міжнародних позик на макрорівні виступають